Зеленський назвав діалог України, США та РФ «конструктивним», а Вашингтон готує продовження. Та удари по містах і суперечка за Донбас показують межі компромісу.
У столиці ОАЕ завершилися рідкісні тристоронні мирні переговори України, США та Росії. Володимир Зеленський публічно відзначив «конструктивний» тон і натякнув на нову зустріч уже найближчими днями.
Цей формат важливий не гучністю, а процедурою: сторони вперше за довгий час сіли в одну кімнату й говорили про параметри завершення війни. Сам факт «прямого залучення» зменшує ризик дипломатичної гри в зіпсований телефон.
Публічна риторика поки стримана: жодних підписаних документів, жодної спільної заяви. Але з обох таборів пролунало головне слово — готовність продовжувати. Це створює вікно для торгу, яке не відкривалося місяцями.
За попереднім аналізом Дейком, «позитивна нота» радше означає повернення до керованого процесу, ніж наближення фінішу. Дипломатія тут працює як лінія фронту: кожен метр дається повільно, а ціна помилки — політична й людська.
Ключова тема — роль США у тому, як саме оформити припинення бойових дій і хто відповідатиме за перевірку домовленостей. Зеленський окремо згадав про участь американців у «моніторингу» та контролі процедури завершення війни.
Президент України Володимир Зеленський застеріг, що Європа повинна оʼєднатися, інакше ризикує залишитися позаду в конкурентному світовому порядку — Даг Міллс
У Вашингтоні переговори описують як рух до «деталей», а не до гасел. У таких процесах саме технічна частина вирішує, чи стане припинення вогню реальним, чи залишиться паперовою паузою, яку зруйнує перший же інцидент на лінії зіткнення.
Склад делегацій також сигналізує серйозність намірів. На зустрічі були спецпредставник США Стів Віткофф і Джаред Кушнер, а також українські й російські силовики високого рівня — типові «переговорники війни», які говорять мовою ризиків.
Паралельно переговори відбувалися під акомпанементом масованих атак. У ніч перед фінальним днем Росія завдала ударів дронами й ракетами по Києву та Харкову, а Україна повідомляла про ураження енергетики й перебої з теплом і світлом.
Ця синхронність не випадкова: Москва традиційно «підкріплює» дипломатію силою, щоб підняти ціну часу для українського суспільства. Для переговорів це отрута: що сильніший тиловий тиск, то важче продавати будь-який компроміс як справедливий.
Зеленський у цих умовах грає на двох дошках. З одного боку, демонструє відкритість до процесу і підтримує міжнародну коаліцію. З іншого — чітко позначає межу: територіальні поступки за межами фактичної окупації не можуть бути «вхідним квитком» у мир.
Мешканець заходить у намет державного пункту гуманітарної допомоги, де мешканці можуть зігрітися, зарядити свої пристрої, отримати гарячі напої та психологічну підтримку — Анна Войтенко
Саме територія — головний вузол. Кремль наполягає на повному контролі над Донбасом, зокрема на вимозі щодо всієї Донецької області, хоча Україна утримує частину регіону й вважає його невід’ємною територією держави.
Для Києва ця вимога — не просто карта на столі, а символ межі суверенітету. Поступитися «незахопленим» означало б зафіксувати модель, у якій агресор отримує винагороду за сам факт вторгнення, а не за переговорну добросовісність.
Тому переговори закономірно зміщуються в площину гарантій. Україна просуває гарантії безпеки, які мають стримати повторний напад і компенсувати асиметрію сил. У США та Європі обговорюють пакети, що включають підтримку ППО та довгострокові зобов’язання.
Окрема суперечка — про військову присутність третіх сил. Москва відкидає будь-які натяки на контингент країн НАТО, натомість у дискусіях звучать варіанти «нейтральних» сил. Тут з’являється слово миротворці, яке в Україні сприймають як шанс, а в РФ — як загрозу контролю.
Звідси й технічні моделі: демілітаризована зона на окремих ділянках, розмежування важких озброєнь, контроль повітряного простору, спільні протоколи реагування. Це не романтика миру, а бюрократія безпеки — але саме вона рятує домовленості від розвалу.
Мешканка своєї пошкодженої квартири, в яку в суботу врізався дрон у Харкові, Україна — Лінсі Аддаріо
У пакет, який обговорюють, зазвичай входять гуманітарні та практичні речі. Серед них — обмін полоненими як швидкий «довірчий» крок, а також питання повернення депортованих і цивільних заручників. Такі пункти легше погодити, але вони не знімають головної міни — територій.
Так само важливою є відбудова України. Для Заходу це питання економіки й політики: післявоєнні гроші потребують умов прозорості та безпеки. Для України — це виживання громад і відновлення інфраструктури, яку Росія системно атакує саме взимку.
У цій логіці роль США стає ширшою, ніж «посередник». Вашингтон прагне бути архітектором рамки, де є і контроль виконання, і санкційні важелі, і підтримка обороноздатності. Саме тому тема моніторингу перемир’я звучить так часто — без контролю пауза перетвориться на пастку.
Окремий фактор — внутрішня політика сторін. Зеленському потрібен мир, який не виглядатиме капітуляцією. Кремлю потрібен результат, який можна подати як «досягнення цілей». А США потрібен процес, який демонструє лідерство й зменшує ризик затяжної європейської війни.
Показово, що американські посадовці говорять про «дуже сильні» протоколи безпеки, які вже переглядали європейці та НАТО. Це натяк: Вашингтон готує не символічний меморандум, а багаторівневу систему стримування, яку потім доведеться фінансувати й політично захищати.
Український солдат з 63-ї механізованої бригади веде вогонь з гаубиці по російській позиції на сході України цього місяця — Тайлер Хікс
Для Росії це складний вибір. З одного боку — воєнні витрати й економічний тиск санкцій, що в довгому горизонті обмежує ресурс війни. З іншого — спокуса «дотиснути» фронт, доки переговори ще не скували руки. Тому атаки по містах стають частиною торгу.
Не випадково й те, що наступну зустріч обговорюють у конкретні дати. За даними західних медіа та посадовців, сторони готують продовження в Абу-Дабі вже наступного тижня, що створює дедлайн для формування позицій і переліку спірних пунктів.
Що реально може дати такий формат у короткій перспективі? Найімовірніше — домовленості «нижнього рівня»: правила комунікації, тимчасові паузи в ударах по енергетиці, списки для обмінів, підготовка до лінії розмежування. Великі рішення зазвичай приходять після малих.
Але є й ризик: коли переговори стають ширмою для продовження війни. Якщо Росія використовує діалог як спосіб виграти час і переформатувати сили, Україна отримає «дипломатичний туман», у якому важче просити допомогу, бо партнери чекають результату за столом.
Тому Київ наполягає на ясності: або є ознаки готовності РФ рухатися до миру, або процес перетвориться на безкінечні «раунди». Сам Зеленський перед початком зустрічей вимагав «хоч якихось відповідей» на чернетку плану миру, і саме відповіді — валюта найближчих тижнів.
Президент Володимир Путін стверджував, що Росія виграє війну — Раміль Сітдіков/Reuters
На практиці позиція Росії зводиться до того, щоб легалізувати окупацію і заблокувати будь-яку західну військову присутність. Українська позиція — зберегти суверенітет і отримати гарантії, які зроблять повторний напад невигідним. Ці два вектори поки не перетинаються.
Втім, переговори мають ще одну функцію: знизити ймовірність неконтрольованої ескалації. Коли між військовими й спецслужбами є канал, менше шансів, що випадковий інцидент — збитий літак чи удар по критичному об’єкту — зірве ситуацію в некеровану спіраль.
Тут і з’являються робочі групи: вони рутинно «прошивають» розбіжності, перекладаючи політичні вимоги на мову пунктів і процедур. Саме так народжуються механізми — від режиму тиші до верифікації. Без цього будь-яка зустріч лідерів буде лише фотосесією.
У найближчі тижні найжорсткішим тестом стане Донбас. Якщо з’явиться хоча б проміжна формула щодо статусу й безпеки частини Донеччини, переговори отримають шанс. Якщо ж РФ наполягатиме на максималістській вимозі, «конструктивність» швидко вичерпається.
Другий тест — енергетичний терор. Кожен масований удар по теплу й світлу підриває довіру до будь-яких намірів «миру» і робить українську сторону жорсткішою. Якщо атаки триватимуть паралельно з раундами в ОАЕ, дипломатія ризикує знову захлинутися.
Отже, Абу-Дабі поки дав не мир, а рамку для розмови про нього. Це важливо, але недостатньо. Справжній прогрес почнеться там, де з’являться механізми виконання, а не тільки слова — і де «конструктивність» витримає перший серйозний компроміс.
