Коли Дональд Трамп публічно пообіцяв мирний план Трампа до Дня подяки, це виглядало як показова ставка на власну унікальну дипломатію. Тепер його ж дедлайн зірвано, переговори щодо України зайшли в глухий кут, а Білий дім змушений чесно визнати: «потрібні двоє, щоб танцювати танго».
Остання зустріч у Москві, де Володимир Путін приймав Стіва Віткоффа та Джареда Кушнера, стала випробуванням для мирних переговорів США. П’ять годин розмов, жодного прориву й повторене Кремлем «компромісів не знайдено» засвідчили: війна Росії проти України ще далека від політичної розв’язки.
Для Трампа це персональний виклик. Він роками повторював, що може «зупинити війну за 24 години», будував образ ефективного «дилмейкера» й поставив свій бренд на мирній угоді з Росією. Провал швидкого результату означає ризик репутаційної поразки як усередині США, так і на міжнародній арені.
Сьогодні перед адміністрацією Трампа три неприємні варіанти. Перший — посилити тиск на Київ, вимагаючи територіальні поступки, включно з чутливими питаннями Донбас і Донеччина. Другий — відійти від процесу й фактично визнати провал мирного плану Трампа. Третій — розвернутися на 180 градусів і відновити масштабну військову допомогу Україні.
Кожен із цих шляхів несе політичні ризики. Подальший тиск на Україну суперечить заявам про суверенітет України та безпекові гарантії, загрожує внутрішнім конфліктом серед республіканців і обуренням у Європі. Вихід із переговорів відкриває простір для критики, що Трамп не здатен виконати власні обіцянки.
Повернення до широкої підтримки України зброєю означало б де-факто відмову від тези «Європа має платити сама». У контексті втоми американських виборців від зовнішніх війн це створює новий фронт внутрішньої опозиції, особливо серед прихильників жорсткого ізоляціонізму.
На тлі цих дилем Кремль демонструє вражаючу послідовність. Позиція Путіна майже не змінюється: повний контроль над окупованими територіями, фактична відмова визнавати суверенітет України над рештою Донбасу й наполягання на тому, що будь-яка мирна угода з Росією має юридично закріпити її завоювання.
Саме питання території стало головним вузлом у переговорах в Москві. Радник Путіна Юрій Ушаков відкрито заявив, що компромісу щодо «територіальної проблеми» немає. Це означає: Росія не готова відійти від вимоги контролю над усім Донбасом, а отже мирні переговори США наштовхуються на політичну «червону лінію» Кремля.
Для Києва ці вимоги неприйнятні з кількох причин. По-перше, передача під контроль Москви тих районів, які українська армія досі утримує, виглядатиме як пряме порушення суверенітету України й відмова від конституційної норми про територіальну цілісність. По-друге, це створює плацдарм для нових атак на центральну Україну.
По-третє, суспільство, що заплатило сотнями тисяч загиблих і поранених, не готове «узаконити» результат війни Росії проти України. Навіть за умов втоми й демографічної кризи більшість громадян, згідно з опитуваннями, виступають проти прямої територіальної капітуляції.
З українського боку ключова вимога залишається незмінною: будь-який компроміс щодо фронту має бути компенсований надійними безпековими гарантіями. Ідеться не про абстрактні формули, а про реальну військову інтеграцію, постачання озброєнь, спільні навчання й механізми автоматичного реагування на нову агресію.
Тут виникає ширший вузол: майбутнє української безпеки вже виходить за рамки двостороннього формату «США–Росія–Україна». Потрібна роль Європейського Союзу, який паралельно сперечається щодо використання заморожених російських активів і власної стратегії підтримки України. Без європейського компоненту будь-який договір буде стратегічно слабким.
У цьому контексті переговори щодо України стають не лише питанням завершення війни, а й тестом для всієї архітектури безпеки Європи. Якщо компроміс буде збудовано так, що Москва фактично отримає винагороду за агресію, це підриває довіру до міжнародного права й заохочує інші реваншистські режими.
З іншого боку, навіть прихильники жорсткої лінії визнають: конфлікт вичерпує ресурси України. Ситуація на фронті складна, демографічний тиск росте, а економіка потребує багаторічної підтримки. Це підштовхує частину Заходу до пошуку «поганого миру», який хоч і несправедливий, але зупиняє гарячу фазу бойових дій.
Трампівська команда спробувала формалізувати такий сценарій через 28-пунктний мирний план Трампа, який просочився у медіа раніше. Первісний варіант справедливо розкритикували за надто вигідні Москві формулювання: обмеження української армії, вимога відмови від НАТО, нечіткі гарантії відновлення територіальної цілісності.
Після хвилі критики документ «почистили», посиливши акценти на суверенітет України й майбутній безпеці. Але кожен крок у бік Києва одночасно віддаляє план від позиції Путіна. Так виникає парадокс: те, що прийнятне для України й ЄС, стає неприйнятним для Кремля, і навпаки.
Ще один вимір — внутрішня політика США. Довкола мирної ініціативи вже формується розкол усередині Республіканської партії. Частина консерваторів звинувачує Трампа, що він занадто зосередився на зовнішній політиці, ігноруючи економічні проблеми. Інші, навпаки, критикують будь-яку готовність «здати» Україну.
Для Києва головне завдання зараз — утримати підтримку України у Вашингтоні, не погоджуючись на згубні для суверенітету України умови. Саме тому українське керівництво демонструє максимальну готовність до переговорів, але наполягає: прийнятна лише така мирна угода з Росією, яка не перетворить паузу у війні на підготовку до нового удару.
Переговори в Москві показали, що США намагаються розкласти конфлікт на чотири великі блоки: території, суверенітет і військові обмеження, економічне співробітництво, а також ширші європейські безпекові рамки. Це логічний підхід, але він означає, що потрібно знайти компроміс у кожному з модулів, а не один «чарівний» пункт.
Поки ж Путін демонстративно тримається лінії, що «цілі будуть досягнуті за будь-якої ціни й за будь-який час». Для нього поступка по Донбасу стала б не лише військовою, а й ідеологічною поразкою: уся пропагандистська конструкція «захисту російськомовних» і «повернення історичних земель» тримається саме на цьому регіоні.
У підсумку зірваний дедлайн до Дня подяки не просто зсуває календар переговорів. Він оголює фундаментальну проблему: сторони досі не погодили навіть контури компромісу, який одночасно зберіг би суверенітет України, не принижував би Кремль до рівня «поразки» й дозволив би Трампу продати цю угоду як дипломатичну перемогу.
Реалістично мирний процес нині переходить із площини гучних дедлайнів у площину виснажливих, непублічних торгів. Для України критично, щоб у цих торгах її інтереси не стали розмінною монетою між Вашингтоном і Москвою. А для Європи — щоб роль ЄС не обмежилася коментуванням чужих рішень.
Чи можливий компроміс за нинішніх умов? Так, але він буде болючим, асиметричним і політично токсичним для всіх. Питання лише в тому, чи вдасться знайти формулу, де ціна миру не виявиться ще вищою за ціну війни — для України, для Заходу й для самої ідеї міжнародної безпеки у XXI столітті.
