У центральному військовому госпіталі Києва процес, який має визначати придатність бійця до служби, дедалі більше нагадує виснажливу бюрократичну процедуру. Військові, що повертаються з фронту після поранень, місяцями не можуть пройти військово-лікарську комісію. Формально — через навантаження. Фактично — через системний збій, який накопичувався роками.
Проблема не обмежується чергами в коридорах. Йдеться про затягнутий ланцюг оглядів, де кожен етап залежить від попереднього, а кожна затримка множиться. Навіть електронні направлення, покликані впорядкувати процес, не знімають напруги: вони лише фіксують місце у черзі, але не скорочують її.
Найгостріше це відчувають поранені, які прагнуть повернутися до служби. Вони опиняються в ситуації, коли фізичне відновлення вже відбулося, але адміністративна система не дозволяє рухатися далі. За попереднім аналізом «Дейком», саме на цьому етапі виникає критичний розрив між потребами армії та можливостями медичної інфраструктури.
Історія бійця з позивним «Генон» показова. Втративши ногу на фронті, він намагається підписати новий контракт. Формально — це питання проходження ВЛК. Фактично — тижні очікування під кабінетами. За один тиждень щоденної присутності в госпіталі він зміг потрапити лише до одного лікаря. Таких, як він, десятки — і їх стає більше щодня.
Ключове вузьке місце — терапевт. Саме цей лікар відкриває і закриває процес комісії, що подвоює навантаження. У поєднанні з дефіцитом персоналу це створює ефект «пляшкового горла»: навіть якщо інші спеціалісти доступні, система не рухається швидше, ніж дозволяє один перевантажений кабінет.
Організаційні збої лише поглиблюють проблему. Робочий день лікаря розмивається між короткими нарадами, технічними паузами і перервами, які фактично скорочують час прийому. Додається нестабільна робота комп’ютерної системи, яка періодично «зависає» і паралізує оформлення документів. У результаті бійці проводять години в закритих коридорах без вентиляції — не для лікування, а для того, щоб не втратити місце в черзі.
Патронатні служби, які супроводжують поранених, фіксують цю ситуацію як системну. Вона не виникла раптово: перші сигнали з’явилися ще у 2022 році, але зростання кількості поранених зробило її критичною. Запровадження талонної системи частково впорядкувало потік, проте не вирішило головного — нестачі лікарів і відсутності чіткої логістики процесу.
Друга лінія проблеми — якість медичного оцінювання. Окремі випадки, коли захворювання не виявляються під час ВЛК, а потім підтверджуються в інших клініках, підривають довіру до самої процедури. Для армії це означає ризик помилкових рішень щодо придатності, для бійців — додаткові кола перевірок.
Комунікаційний вакуум лише ускладнює ситуацію. Військовослужбовці без супроводу змушені самостійно розбиратися в алгоритмах проходження комісії. Відсутність зрозумілих інструкцій і координації збільшує час перебування в системі, створюючи ефект хаотичного руху без чіткої траєкторії.
Наслідки виходять за межі одного госпіталю. Затримки у ВЛК гальмують повернення підготовлених бійців у стрій, впливають на комплектування підрозділів і створюють додаткове навантаження на тих, хто вже на фронті. В умовах війни це перетворюється з адміністративної проблеми на фактор оперативної ефективності.
Понад півтори тисячі звернень щодо ВЛК і медичного забезпечення за рік — це не статистика, а сигнал про перевантажену систему, яка працює на межі можливостей. І поки цей вузол не буде розв’язаний — через кадрові рішення, цифрову стабілізацію і чітку організацію процесів — коридори госпіталю залишатимуться місцем, де час для військових зупиняється.
