У три роки війни я вже звикла до безперервного воєнного фону: бойові дрони ширяють над містом зранку до ночі, а автоматичні сирени попереджають про запуск ракет щонайменше двічі на тиждень.
Кожного разу, коли пролунав гучний сигнал, я стрибала на підлогу коридору, бо це — моє доволі дивне коло безпеки, намальоване крейдою в уяві: достатньо віддалене від вікон, щоб відскочити від уламків скла, але досить близьке до виходу, аби вибігти на вулицю, якщо доведеться рятуватися від пожежі або обвалу.
Я перевіряю ліхтарик, документи, аптечку і змінюю піжаму, щоб, якщо рятувальники таки знайдуть під завалами, я виглядала б гідно. Бо найбільшим страхом стає не просто потрапити під уламки, а опинитися непоміченою через втому і безсилля криком сигналити перепочинку.
Найбільше обурює те, що ми, кияни, як і сотні тисяч наших співгромадян, досі не маємо жодних сучасних бомбосховищ. Люди пересіли у метро, заповнили підвали, навіть сплять у власних авто на стоянках, бо найменша іскра боєприпасу, що летить звідкись із окупованих частин, вириває нас із сну о четвертій ранку.
Натомість уряд та місцева влада переважно апелює до нас із проханням «зменшити споживання води» в межах боротьби з посухою, але забуває про ті самі водопровідні системи, які часто виходять з ладу від обстрілів. Наша столиця, з населенням понад три мільйони, досі не має достатньої кількості захищених споруд, зате в наших вікнах регулярно сиплються уламки шрапнелі від ворожих ракет.
Коли Росія влаштувала найбільшу атаку дронами та крилатими ракетами, випустивши понад 550 БПЛА, ми зрозуміли, що кількість збитих українськими Patriot і зенітно-ракетними комплексами виявилась тимчасовим ілюзією безпеки.
У багатьох районах замість стабільної «повітряної оборони» на дві батареї дочекалися тільки обіцянок від Трампа: мовляв, «ви дуже потребуєте Patriot», але далі — мовчання, доки американський президент переглядає свої боєприпаси.
З кожною новою паузою в постачаннях Патріотів ми відчуваємо себе покинутими, адже Трамп все більше хоче «поставити інтереси Америки на перше місце», і Україна залишається дещо сторонньою в його зовнішній політиці.
Наслідки недоотримання американської та європейської підтримки відчутні щодня: ми продовжуємо втрачати житло й улюблені парки, за які колись сплачували комуналку. Водночас система метро перетворилася на щось на кшталт цивільного сховища, де тисячі людей у темряві чекають на «все добре».
«Якщо ти ще тут до обіду, значить живий», — жартують знайомі, хоча за цими словами стоїть страх не лише за своє життя, а й за відсутність будь-яких гарантій. Щоденна турбота полягає у перевірці зарядженої павербанки, запасів води, першої допомоги, безперервному моніторингу повідомлень «чи всі живі?» і одночасному бажанні відволіктись: купити щось на AliExpress чи забронювати готель «про всяк випадок».
Психологічна втома стає неймовірною: ти розумієш, що можеш зникнути через ракету «Іскандер» у будь-яку хвилину, а навколо здаються пригодами історії з оригінальними рішеннями: «Учора я їла хліб із салом і томатом під вибухи в повітрі», — ділиться психолог Ольга Соломка. Виникає дивна «внутрішня екіпіровка»: кіт, якого обіймаєш останнім, пара горщиків з квітами на підвіконні, пляшка води на випадок пошкодження системи водопостачання.
Та попри все, зранку ми піднімаємося і йдемо працювати — рівно настільки, наскільки це можливо. Дорога в офіс проходить повз вибиті вікна і уламки стін.
Люди виходять із метро з портфелями й сумками із залишками покупок у супермаркеті, тому що життя має тривати хоч би що. У дзвінках із друзями прогноз “ще одна ніч” викликає більше жалю, ніж здивування.
Ми покладаємось на власну взаємодопомогу, бо нам сказали «будьте терплячі», а обіцянки партнерів із НАТО і США розмиваються мірою, як на горизонті знову виникають чорні клуби диму.
Мрія про власний оборонний потенціал — український аналог Patriot — поки що залишається нереалізованою. Ми віримо в потужність наших Збройних сил, але без сучасної повітряної оборони над Києвом ми все більше відчуваємо себе беззахисними. Європейська солідарність похитується, а з кожним новим затвердженим пакетом санкцій проти Росії наше сподівання, що «вільний світ» застосує реальні заходи, а не лише декларації, тане.
У будинках із вибитими дверима ми продовжуємо берегти спогади: фотографії рідних, документи, кілька доларів у конверті. Ми звітуємо одне одному в Telegram: «Я ціла, але це просто лотерея». А коли наступає ніч, ми вкладаємося на холодну підлогу коридору, чекаючи на гудіння сирени, що стає нашою єдиною новиною про майбутнє.
