Тінь взаємних докорів: нова тріщина у відносинах Києва й Тбілісі
Коли Мака Бочорішвілі, міністерка закордонних справ Грузії, звинуватила Україну у спробах перешкодити її країні на шляху до членства в Європейському Союзі, це стало не просто черговою дипломатичною заявою. Її слова, сказані публічно, вразили навіть тих, хто давно спостерігає за складними, але історично близькими відносинами між Києвом і Тбілісі. Адже ще недавно ці держави називали себе союзниками, які пережили російську агресію, мали спільну мету — стати частиною європейської спільноти — і виступали єдиним голосом проти авторитарного впливу Москви.
Бочорішвілі зазначила, що Україна нібито брала участь у кампаніях, які мали на меті перешкодити Грузії отримати статус кандидата в члени ЄС. За її словами, це тривало у 2022–2023 роках, коли Європейський Союз оцінював прогрес грузинської демократії. Така заява виглядає як спроба змістити фокус із внутрішніх проблем Тбілісі на зовнішнього "винного". І хоч доказів цих слів вона не навела, інформаційний ефект виявився колосальним.
Для багатьох грузинів, які вірять у європейський курс країни, ця риторика стала болісним нагадуванням: між прагненням до Європи та реальною політикою влади існує дедалі більша дистанція. А для України – черговим прикладом того, як війна й боротьба за міжнародну підтримку виливаються у непередбачувані дипломатичні конфлікти.
Слова про “негативне ставлення України” стали тригером для дискусій не лише серед експертів, а й серед пересічних громадян, які згадали, як у найважчі роки грузини допомагали українським біженцям, а українські волонтери — постраждалим від репресій у Грузії. Тому такі взаємні закиди сприймаються не як політична суперечка, а як розрив між народами, яких довго пов’язувала взаємна довіра.
Політичний контекст: хто насправді блокує європейський шлях Грузії
Щоб зрозуміти, чому ця заява пролунала саме зараз, слід згадати контекст. Європейська комісія у своєму звіті про розширення чітко зазначила, що Грузія — країна-кандидат “лише за назвою”. Єврокомісарка Марта Кос прямо заявила: політичні реформи у Тбілісі просуваються повільно, а демократичні стандарти — деградують.
Саме ця критика і викликала обурення грузинського МЗС. Уряд, замість того щоб аналізувати причини такої оцінки, звинуватив Брюссель у “спотворенні фактів”, а тепер — ще й Україну у “впливі” на європейське рішення. Виглядає так, ніби влада намагається створити образ зовнішньої змови проти Грузії, аби пояснити громадянам власну дипломатичну ізоляцію.
Експерти нагадують, що протягом останніх років Грузія демонструвала все більшу дистанцію від західної політики, намагаючись уникати жорстких рішень, особливо у ставленні до Росії. Тбілісі не приєднався до санкцій проти Кремля, мотивуючи це “прагненням уникнути конфронтації”. Така позиція викликає нерозуміння в європейських столицях і дедалі частіше сприймається як відхід від спільної лінії демократичних держав.
Таким чином, замість того, щоб пояснити, чому країна не виконує ключові вимоги ЄС — реформи судової системи, медіа, антикорупційні ініціативи, — грузинські політики шукають зручного адресата для невдоволення. І, на жаль, цього разу ним стала Україна, яка сама веде війну й бореться за власне європейське майбутнє.
Страх перед Москвою: виправдання чи стратегія виживання?
Особливе обурення викликали слова Маки Бочорішвілі про те, що “ніхто не хоче вступати в конфронтацію з Росією” і що уникання загроз — “природний обов’язок уряду”. Для багатьох грузинів ця фраза прозвучала як виправдання політики, яка фактично консервує страх перед північним сусідом.
Грузія, що пережила війну 2008 року, добре знає ціну конфлікту. Але між обережністю й пасивністю існує тонка межа. Коли країна, яка прагне до ЄС, починає говорити мовою страху, це неминуче викликає сумніви щодо її здатності відстоювати європейські принципи. У Брюсселі чудово розуміють геополітичну вразливість Грузії, але водночас очікують, що вона буде діяти як партнер, а не як держава, що уникає позиції.
Риторика про “небажання конфронтації” фактично суперечить суті євроінтеграції — адже шлях до Європи передбачає не лише реформи, а й чітку політичну ідентичність. І якщо Грузія справді прагне до ЄС, вона має довести, що здатна самостійно ухвалювати рішення, не озираючись на Москву.
Водночас не можна ігнорувати реальність: для Тбілісі будь-який різкий крок проти Росії може означати економічні та безпекові ризики. І саме цей страх перетворюється на головний інструмент внутрішньої політики. Проте, як показує історія, відмова від рішучості рідко приносить стабільність — вона лише віддаляє майбутнє, якого країна прагне.
Європейська перспектива: чи можливий новий баланс
Попри всі суперечності, Грузія все ще має шанс зберегти свій європейський курс. Європейський Союз не закрив двері перед нею — навпаки, Єврокомісія чітко окреслила, які кроки необхідні для прогресу. Але замість конструктивної роботи уряд обирає політику звинувачень.
Відносини між Києвом і Тбілісі можуть бути відновлені лише тоді, коли обидві сторони визнають: спільна мета — сильна, демократична Східна Європа — важливіша за короткочасні політичні образи. Україна сьогодні є символом боротьби за цінності, які Грузія декларує вже два десятиліття. І якщо Тбілісі хоче залишитися частиною цієї історії, йому доведеться повернутися до принципів, з яких починався грузинський шлях до ЄС.
Європейська інтеграція — це не лише питання статусу чи кандидатства. Це питання довіри. І коли довіра підмінюється підозрами, найміцніші мости можуть перетворитися на прірви. Але, можливо, саме зараз — у момент гострих слів і складних рішень — у Грузії з’явиться шанс переосмислити, куди вона йде і з ким хоче бути.
