Десять років тому Моленбек став для Європи не просто районом Брюсселя, а політичним символом страху. Після атак 22 березня 2016 року, що забрали 32 життя і залишили понад 300 поранених, саме цей муніципалітет надовго закріпився в публічній уяві як простір, де тероризм пустив коріння.
Сьогодні важливо бачити іншу картину. Моленбек не зник у старому образі, але й не залишився ним повністю. Район із населенням 98 713 осіб у 2025 році лишається одним із найбільш густонаселених і соціально вразливих у Брюсселі, проте водночас демонструє повільні, але реальні ознаки відновлення.
Найкращий спосіб зрозуміти теперішній Моленбек — дивитися не лише на безпекову історію, а й на соціальну. Офіційна статистика IBSA показує, що медіанний чистий оподатковуваний дохід тут у 2023 році становив 22 704 євро, а індекс добробуту — лише 58 при загальнобельгійському рівні 100. Це не культурна аномалія, а насамперед економічна периферія всередині столиці ЄС.
За оцінкою редакції Дейком, саме тут лежить головний ключ до історії Моленбека. Після 2016 року район надто часто пояснювали лише через ісламізм, міграцію чи провали інтеграції. Але сухі цифри вперто повертають розмову до іншого: тривала бідність, низька зайнятість, молодий вік населення і слабкі соціальні ліфти створюють середовище, де криза безпеки просто змінює форму.
Ринок праці це підтверджує. У 2023 році загальний рівень зайнятості людей віком 15–64 роки в Моленбеку становив 47,9%, а безробіття — 21%. Серед молоді 15–24 років безробіття сягало 27,3%. Це краще, ніж у 2018-му, але все ще набагато гірше за середні показники Брюссельського регіону.
Саме тому нинішня тривога району вже не зводиться до радикалізації. У Моленбеку, як і в інших частинах Брюсселя, дедалі частіше говорять про наркозлочинність і стрілянину, пов’язану з бандами. У 2025 році прокуратура Брюсселя повідомляла про 57 стрілянин у столиці, з них 20 лише влітку; місцева влада Моленбека окремо вимагала федерального втручання через пов’язані з наркотиками інциденти в муніципалітеті.
Тут і проявляється найнеприємніша спадковість минулого. Проблеми, які колись робили район зручним для вербування в екстремістські мережі, не зникли повністю — вони лише перекинули частину молоді в іншу тіньову економіку. Коли в підлітка мало шансів на роботу, нормальне житло чи якісне середовище, вибір між легальним і нелегальним стає менш моральним, ніж структурним. Це вже не історія про джихадизм, а про відсутність перспективи.
І все ж говорити про Моленбек лише мовою занепаду було б неправдою. Освітні показники тут обережно поліпшуються: частка учнів середньої школи з відставанням щонайменше на два роки знизилася з 26,6% у 2018–2019 роках до 19,1% у 2023–2024-му. Це не прорив, але це вже рух у правильний бік.
Є зрушення й у міському середовищі. Частка місць у дитячих закладах для дітей до трьох років зросла з 22,1 до 29 на 100 дітей, а культурні та громадські проєкти навколо каналу поступово змінюють спосіб, у який Моленбек бачать самі брюссельці. Острівці нормальності тут створюють не великі гасла, а дрібна щоденна інфраструктура — садки, спорт, двори, громадські простори.
Символом цієї спроби переописати себе стала й кампанія Molenbeek for Brussels 2030. Місто не виграло титул Європейської столиці культури 2030 року, який дістався Левену, але сам факт короткого списку і збереження частини ініціатив показав: Моленбек більше не хоче бути лише об’єктом безпекового нагляду, він прагне стати суб’єктом культурної розмови.
Ця боротьба за новий образ важлива ще й тому, що стара стигма не зникла. Видання The Bulletin цього тижня прямо зазначило: через десять років після атак Моленбек і далі “веде переговори” за своє місце в публічній уяві, а експерти нагадують, що терористична мережа ніколи не була проблемою лише одного муніципалітету. Спростити весь брюссельський вузол до одного району було зручно, але аналітично хибно.
Це дуже європейська історія. Моленбек відділений від центру Брюсселя каналом, але насправді його розділяє не вода, а нерівність. Коли одні квартали столиці ЄС живуть у логіці інституцій, туризму і сервісної економіки, інші все ще застрягають у моделі дешевої праці, тісного житла і повільної мобільності. Саме такі розриви й продукують довгу пам’ять про приниження.
Не випадково й політика в Моленбеку знову крутиться навколо базових тем. У місцевій дискусії останніх місяців домінують житло, чистота, молодь, освіта, безпека і дорожнеча. Це ознака не “посттерористичного” району, а району, який намагається повернути собі право на звичайний порядок денний. І це, можливо, найздоровіший симптом із усіх.
Водночас повного “руху далі” ще немає. Березнева річниця атак знову нагадала, що травма для жертв і сімей не завершилася разом із судовими вироками. Європейська комісія цього тижня наголосила: через десять років багато постраждалих досі живуть із фізичними та психологічними наслідками того дня, а британська Guardian писала навіть про нові бюрократичні конфлікти навколо компенсацій для потерпілих.
Тому Моленбек не можна описати ні як “виправлений”, ні як “втрачений”. Він радше показує, як виглядає повільне відновлення європейського району після того, як його один раз перетворили на глобальний ярлик. Тут не сталося дива, але не сталося й фатальної капітуляції перед минулим. Зміни є, однак вони повільніші за репутацію і слабші за політичні штампи.
Головний висновок полягає в тому, що боротьба Моленбека сьогодні — це вже не боротьба за виправдання. Це боротьба за інше майбутнє для дітей, які народилися після 2016 року і не хочуть усе життя жити в районі, що для зовнішнього світу залишається лише приміткою до терактів. Якщо Європа справді хоче, щоб такі місця не поверталися в заголовки через насильство, їй доведеться вкладатися не лише в поліцію й контртероризм, а й у школи, роботу, житло та міську повагу.
