Москва знову намагається перевернути логіку війни. Російське МЗС заявило, що Володимир Зеленський нібито прагне ескалації конфлікту між Україною та Росією. Формула не нова, але момент її появи показовий: фронт, далекобійні удари й дипломатичний тиск створили для Кремля незручну політичну картину.
Російська риторика будується на простій підміні. Український опір подається як причина продовження війни, а не як відповідь на вторгнення. У цій конструкції зникає головне: саме Росія почала повномасштабну агресію, утримує окуповані території й щоденно атакує українські міста.
Заява Марії Захарової прозвучала на тлі посилення українських далекобійних можливостей і дедалі частіших ударів по об’єктах, пов’язаних із російською воєнною машиною. Київ відкрито говорить про стратегію ураження інфраструктури, яка живить війну, зокрема нафтопереробки та логістики.
За оцінкою Дейком, головна функція таких заяв — не пояснити реальність, а змінити її політичне сприйняття. Кремль прагне перетворити право України на оборону на образ «небезпечної ескалації», щоб тиснути на союзників Києва і послаблювати готовність Заходу підтримувати українські удари по воєнній інфраструктурі Росії.
Ця схема працює вже не перший рік. Коли Україна просить системи ППО, Москва називає це втягуванням НАТО. Коли Київ отримує далекобійну зброю, Кремль говорить про перехід «червоних ліній». Коли українські сили б’ють по об’єктах у глибині Росії, російська дипломатія намагається зобразити це не як наслідок війни, а як її причину.
У цьому є внутрішня суперечність. Росія вимагає від України стриманості, але сама не демонструє її ні на фронті, ні в повітряній кампанії. Дрони, ракети, удари по енергетиці, житлових кварталах, портах і цивільній інфраструктурі залишаються частиною російської тактики виснаження.
Тому російські обвинувачення в ескалації звучать не як дипломатичний аналіз, а як інформаційна оборона. Кремль намагається пояснити власному суспільству, чому війна дедалі частіше приходить на російську територію, і водночас послати сигнал зовні: будь-яке посилення України нібито робить мир менш імовірним.
Насправді логіка протилежна. Мир не наближає беззахисність жертви. Мир наближає ситуація, в якій агресор втрачає здатність і вигоду продовжувати війну. Саме тому для України далекобійність стала не символом помсти, а інструментом стратегічного примусу.
Київ намагається змінити російський розрахунок. Якщо нафтова інфраструктура, логістичні вузли, склади, аеродроми й оборонні підприємства більше не є недосяжними, війна перестає бути для Москви одностороннім процесом руйнування чужої території. Вона починає коштувати дорожче всередині самої Росії.
Саме це Кремль і називає ескалацією. Не вторгнення, не окупацію, не мобілізацію, не депортації, не ракетні удари. Ескалацією оголошується момент, коли Україна набуває здатності відповідати не лише на полі бою, а й у глибині російської воєнної системи.
Це важливо для західної аудиторії. Москва прагне повернути в дискусію страх перед українською силою. Її меседж простий: чим більше зброї отримає Україна, тим небезпечнішою стане війна. Проте прихована мета інша — зберегти для Росії монополію на ескалацію.
Для української дипломатії відповідь має бути точною. Не варто приймати російські терміни як нейтральні. Коли агресор говорить про «ескалацію», він часто має на увазі втрату власної безкарності. Коли він говорить про «мир», він часто має на увазі паузу, яка закріпить його здобутки.
У цьому сенсі заява Захарової не є окремим епізодом. Вона вписується в ширшу кампанію, де Москва одночасно воює, погрожує, говорить про переговори і звинувачує Україну в небажанні миру. Така багатошарова риторика має одну мету — зробити відповідальність за війну розмитою.
Україна не може дозволити цій рамці закріпитися. Якщо світ почне сприймати оборону як провокацію, агресор отримає політичну винагороду за сам факт нападу. Це було б небезпечно не лише для України, а й для всієї європейської безпеки.
Водночас Києву важливо зберігати дисципліну власної аргументації. Удари по воєнних і економічних об’єктах Росії мають залишатися частиною зрозумілої стратегії: послабити здатність агресора вести війну, а не демонструвати хаотичну силу. Чим точнішою є стратегія, тим слабшою стає російська пропагандистська відповідь.
Російська держава роками будувала образ війни як процесу, який відбувається десь далеко: в українських містах, на українських дорогах, у чужих домівках. Коли цей образ руйнується, Кремль потребує нового пояснення. Зручніше сказати, що Зеленський «ескалує», ніж визнати, що війна повертається до того, хто її розпочав.
Тому ця заява — не ознака сили, а симптом тривоги. Москва бачить, що поле війни змінюється: українські спроможності зростають, російська глибина стає менш захищеною, а стара формула залякування Заходу працює гірше. Саме в такі моменти Кремль найчастіше переводить військову проблему в мову дипломатичного обвинувачення.
Для України відповідь має бути не емоційною, а стратегічною. Пояснювати союзникам межі й цілі своїх дій. Посилювати оборону. Бити по здатності Росії продовжувати агресію. І не дозволяти Москві називати ескалацією сам факт українського виживання.
Бо справжня ескалація почалася не тоді, коли Україна навчилася діставати російські воєнні об’єкти. Вона почалася тоді, коли Росія вирішила, що може силою переписати кордони, зламати державу й назвати спротив загрозою миру. Саме ця підміна й залишається головним полем битви за сенс війни.
