Для президента Дональд Трамп Венесуела стала майже ідеальним полігоном для реалізації давньої ідеї: використати нафту як інструмент геополітичної сили. Захоплення контролю над експортом країни з найбільшими у світі запасами вуглеводнів, за задумом Білого дому, мало б посилити позиції США на глобальному енергетичному ринку.
У теорії такий крок давав би Вашингтону важелі впливу одразу в кількох напрямах. Зменшення ролі Близького Сходу, тиск на ОПЕК, зростання залежності Китаю від американських маршрутів постачання — усе це вписується в концепцію «energy dominance», яку Трамп просуває ще з 1980-х років.
Саме тому атака США на Венесуелу й усунення режиму Ніколас Мадуро подаються не лише як політична чи безпекова операція, а як економічна інвестиція. У публічній риториці президент США фактично говорить про венесуельську нафту як про актив, яким можна розпоряджатися.
Проте майже одразу стратегія наштовхнулася на жорстку реальність. Головна проблема — відсутність у США національної нафтової компанії, здатної виконувати політичні завдання уряду. На відміну від Росії чи Саудівської Аравії, американська енергетика — це приватний бізнес, який мислить прибутком, а не геополітикою.
Показовим став діалог Трампа з керівниками нафтових корпорацій у Білому домі. Президент говорив так, ніби контроль над венесуельським експортом уже забезпечено, але реакція бізнесу виявилася холодною. Генеральний директор Exxon Mobil прямо заявив, що Венесуела є «неінвестованою» країною.
Ця відповідь стала ударом по самій логіці «енергетичного домінування». Якщо навіть найбільша американська нафтова компанія не готова вкладати мільярди доларів у венесуельську інфраструктуру, то хто саме реалізовуватиме плани Білого дому? Погрози Трампа «не пускати Exxon» лише підкреслили обмеженість президентського впливу.
Економічні реалії ще жорсткіші. Венесуела володіє найбільшими у світі запасами нафти, але нині видобуває близько 1% світового обсягу. Роки санкцій, корупції та деградації інфраструктури означають, що відновлення галузі потребуватиме не місяців, а років і десятків мільярдів доларів.
За оцінками аналітиків, навіть за сприятливих умов суттєве зростання видобутку можливе не раніше ніж через п’ять-сім років. У цей період світовий ринок може змінитися ще радикальніше, а попит на нафту — знизитися через розвиток альтернативної енергетики та електрифікації.
Саме тут виникає ключове питання: наскільки взагалі сьогодні цінне «енергетичне домінування»? Ціна на нафту в США останніми тижнями трималася близько 56 доларів за барель — майже мінімум за п’ять років. Ринок уже зараз перебуває у стані надлишкової пропозиції.
Як зазначає газета Дейком, парадокс полягає в тому, що Трамп намагається здобути контроль над додатковими обсягами нафти в момент, коли світ не відчуває її дефіциту. Більше того, самі американські компанії не зацікавлені у збільшенні пропозиції, яке ще сильніше тиснутиме на ціни.
Енергетична вразливість США також уже не та, що пів століття тому. Після сланцевої революції країна стала найбільшим виробником нафти у світі. Як нагадує енергетична дослідниця Емі Майєрс Джаффе, «1973 рік давно минув», а нафта більше не є ахіллесовою п’ятою американської економіки.
Саме на кризі 1973 року сформувався світогляд Трампа. У своїй книзі «Мистецтво угоди» він описував, як нафтове ембарго «спустошило» авіаційну галузь США. Але за десятиліття економіка змінилася: значна її частина працює на електроенергії, газі та відновлюваних джерелах.
Попри це, уявлення про нафту як головний важіль сили залишилося в центрі політичного мислення Трампа. Після повернення до Білого дому він створив Національну раду з енергетичного домінування, проголосивши мету зменшити залежність від імпорту та посилити контроль над глобальними потоками.
З погляду геополітики контроль над венесуельським експортом справді може дати США додаткові козирі. Зменшення впливу ОПЕК, ослаблення позицій Росії та можливість тиску на Китай — усе це виглядає привабливо, особливо на тлі нестабільності навколо Ірану.
Китай, хоча й отримує лише близько 5% нафти з Венесуели, розглядає цю країну як резервне джерело. У Пекіні побоюються, що посилення американського впливу в Латинській Америці дозволить Вашингтону за потреби перекривати стратегічні ресурси.
Втім, і тут є обмеження. Китай диверсифікував імпорт, а надлишок пропозиції на світовому ринку зменшує ефективність будь-якого «нафтового шантажу». Контроль над потоками не гарантує автоматичного політичного впливу, якщо ринок має альтернативи.
Додаткову складність створюють відносини США з традиційними виробниками, зокрема Саудівською Аравією. Для Ер-Ріяда нинішні ціни є надто низькими, і королівство не завжди готове збільшувати видобуток заради американських споживачів, особливо якщо дії США підвищують регіональну нестабільність.
Якщо Трамп піде на ескалацію з Іраном, фактор нафти знову може вийти на перший план. Але навіть у цьому випадку, за словами експертів, президент США менш обмежений страхом цінових шоків, ніж його попередники. Американська економіка стала стійкішою.
І все ж ставка на нафту має серйозну ціну. Політолог Кліфф Купчан називає курс Трампа «поганою ставкою», адже він відволікає ресурси й увагу від стратегічно важливіших напрямів — зокрема розвитку електричних технологій, де домінує Китай.
Світова конкуренція дедалі більше зміщується з барелів нафти до батарей, мікрочипів і мереж. У цьому контексті боротьба за венесуельську нафту виглядає спробою виграти вчорашню війну завтрашніми методами.
У підсумку плани Трампа щодо Венесуели зіткнулися з багаторівневою реальністю: небажанням бізнесу, надлишком нафти, трансформацією енергетики та обмеженим політичним ефектом контролю над сировиною. Ідея «взяти нафту» звучить ефектно, але працює дедалі гірше.
Як підсумовує Дейком, венесуельська нафта може дати США символічний виграш, але стратегічна ціна цього курсу — втрата фокусу на майбутніх джерелах сили. У світі, що переходить до нової енергетичної епохи, домінування вже вимірюється не барелями, а технологіями.
