Суспільна напруга навколо роботи територіальних центрів комплектування вже давно перестала бути суто адміністративним питанням. Те, що починалося як локальні конфлікти, переросло у глибоку проблему, яка оголює вразливі місця українського соціуму. Напади на військових ТЦК, які зафіксовані ще з 2023 року, стали наслідком накопичених помилок у процесі мобілізації, недовіри до державних інститутів та втоми від тривалого протистояння. Однак жоден із цих чинників не може виправдати агресію щодо людей, що виконують складний і небезпечний державний обов’язок.
За словами військової омбудсманки Ольги Решетилової, суспільство та держава своєчасно не відреагували на перші інциденти. Тоді, коли потрібно було дати чіткий правовий сигнал і моральну оцінку, усе обмежилося приглушеними коментарями та поодинокими службовими перевірками. Така пасивність стала ґрунтом для подальшої ескалації. Замість того, щоб зупинити небезпечні настрої, ми дозволили їм пустити коріння.
Проблеми мобілізації, непоодинокі випадки непрофесійної поведінки представників ТЦК, плутанина в законодавстві та нестача комунікації лише підігрівали загальну напругу. Але навіть найгостріша критика не може перетворюватися на фізичний тиск, образи чи залякування. Люди у формі щодня виконують роботу, яка часто не приносить їм вдячності, але є життєво необхідною для виживання країни. Їхня праця не є абстрактною — це конкретний внесок у загальну оборону.
Коли суспільство починає дозволяти собі застосовувати силу проти тих, хто представляє державу і забезпечує її захист, під загрозою опиняється не лише безпека цих військовослужбовців, а й фундаментальні засади спільного життя. Довіра руйнується швидко, а відновити її надзвичайно складно. Саме тому слова омбудсманки про те, що суспільство не зупинило небезпечну тенденцію, звучать особливо тривожно.
Ольга Решетилова наголошує, що відповідальність за ситуацію лежить не лише на зовнішніх чинниках. Хоча російські інформаційно-психологічні операції справді активно підігрівають негативне ставлення до ТЦК у низці громад, внутрішні проблеми відіграли не меншу роль. Коли всередині країни немає чіткої підтримки людей, які виконують важливі державні функції, будь-які ворожі впливи знаходять благодатний ґрунт.
Першою важливою темою стає питання відповідальності. Чому суспільство не змогло вчасно відреагувати на агресію? Однією з причин є те, що багато громадян роками живуть у стані напруження й невизначеності. Втома від війни, постійні новини про втрати, невпевненість у завтрашньому дні створили атмосферу, у якій будь-яка дія, пов’язана з мобілізацією, сприймається болісно. Це не виправдовує насильство, але пояснює, чому емоції інколи переважають здоровий глузд.
Крім того, система ТЦК працює у надскладних умовах. Постійне збільшення обсягів роботи, нестача персоналу, тиск з боку родин, які бояться за своїх близьких, — усе це впливає на якість комунікації та прийняття рішень. Коли ж до цього додається інколи нечітке законодавство, виникають конфліктні ситуації, які могли б бути вирішені мирно, але інколи переходять межу.
Не можна ігнорувати й той факт, що окремі випадки непрофесійної поведінки працівників ТЦК стали предметом широкого обговорення. Кожен такий інцидент стає інформаційною хвилею, яку противник використовується для поширення недовіри та hostility. Але замість системної реакції, суспільство часто або звинувачує всіх без розбору, або взагалі уникає теми.
Держава також має свою частку відповідальності. Довгий час не було сформовано єдиної комунікаційної політики щодо мобілізації. Бракувало пояснень, відкритих роз'яснень, механізмів зворотного зв’язку. У такому вакуумі будь-які чутки та маніпуляції легко ставали частиною щоденності.
Саме тому результати бачимо зараз: збільшення агресії, втрату поваги до людей у формі ТЦК, небезпечні спроби самосуду. Це симптом значно глибших процесів, а не їхня першопричина.
За словами Решетилової, нинішня ситуація вже переростає у затяжний соціальний конфлікт, вихід із якого можливий лише через новий суспільний договір. Йдеться не про формальний документ, а про базові принципи взаємодії між людьми, державою та армією. Потрібно домовитися, якою ми бачимо відповідальність кожної сторони та якою має бути поведінка у кризові моменти.
Перший принцип — повага до військовослужбовців ТЦК. Їхня робота непроста й часто пов’язана з ризиками. Вони не приймають політичних рішень, вони виконують закон. Будь-яка агресія проти них — це фактично агресія проти правового порядку країни.
Другий принцип — справедливість. Якщо є факти порушень чи непрофесійних дій, вони мають бути розслідувані й виправлені. Захист військових ТЦК не означає замовчування їхніх помилок. Але оцінювати необхідно конструктивно й правовими методами.
Третій принцип — відповідальна комунікація. Суспільство має отримувати зрозумілі пояснення щодо мобілізації, а не уривки інформації з чуток. Чим більше прозорості, тим менше простору для домислів.
Четвертий принцип — розмежування справжніх проблем від нав’язаних ззовні. Якщо ворог використовує дезінформацію, важливо не підживлювати її власною недовірою чи необдуманими діями.
П’ятий принцип — психологічна підтримка. Страхи, напруження та тривога накопичуються, і без роботи з ними суспільство лише глибше опускається у конфлікт.
Сьогодні одна частина суспільства перебуває на передовій, ризикує життям і тримає оборону держави. Інша — шукає винних там, де найлегше — серед тих, хто поруч, хто ходить вулицями й виконує непопулярні, але необхідні обов’язки. Перетворення військових ТЦК на об’єкт ненависті не лише несправедливе, а й небезпечне. Воно віддаляє нас від єдності, яка є критично важливою.
У час, коли країна бореться за своє існування, внутрішні розколи можуть завдати не меншої шкоди, ніж зовнішня загроза. Саме тому реакція на напади має бути чіткою, правовою та моральною. Суспільству потрібно навчитися відрізняти особисті емоції від принципів державності.
Найважливіший висновок полягає в тому, що вихід із цієї ситуації можливий. Але він потребує чесного діалогу, нових правил взаємодії та готовності кожного взяти відповідальність за свою частку миру всередині країни. І поки триває боротьба за майбутнє, ми не маємо права зближуватися один з одним у недовірі чи агресії. Нам потрібно триматися разом — це єдина формула виживання.
