У Мюнхені цього лютого слова про «хиткі союзи» звучать майже як шум у фойє: звіт конференції попереджає про «wrecking-ball politics» і порядок, що опиняється «under destruction». Європейська безпека знову стала лакмусом довіри до США.
На цьому тлі 16 колишніх послів США при НАТО та екскомандувачів у Європі оприлюднили спільну заяву: НАТО — не «благодійність», а стратегічна угода, що робить США сильнішими «за частку вартості» самотньої гри.
Паралельно в Брюсселі Ельбрідж Колбі окреслив «НАТО 3.0»: Європа має взяти первинну відповідальність за звичайну оборону, а США збережуть розширене стримування — зокрема ядерну парасольку — і частину спроможностей «у більш обмеженому й сфокусованому форматі».
За попереднім аналізом Дейком, це не стільки «розрив», скільки болісний перехід до нової моделі: США прагнуть, щоб трансатлантичний альянс працював як партнерство, а не як залежність, і тестують готовність Європи платити та виробляти.
Ключова причина зсуву — стратегічний фокус США на Індо-Тихоокеанському регіоні та конкуренції з Китаєм. У промові Колбі прямо називає цей театр «центральною ареною геополітики», а отже ресурсів на «безкінечну» роль головного оборонця Європи не вистачить.
У Європи, формально, є відповідь: Гаазька декларація НАТО закріпила новий стандарт — 5% ВВП до 2035 року, з яких щонайменше 3,5% — на «ядро» оборони, а решта — на пов’язані витрати й стійкість. Але стандарт на папері ще не є дивізіями в полі.
Марк Рютте говорить про «shift in mindset» і прогрес до 5%: союзники, мовляв, беруть більше відповідальності за колективну оборону. Це важливо як політичний сигнал — особливо там, де вчора боялися вакууму.
Втім, Колбі наполягає: рахувати треба не наміри, а «outputs» — готові сили, боєприпаси, логістику й командні ланцюги, здатні працювати «під стресом». Для стримування Росії саме ці деталі визначають, чи спрацює стаття 5 у кризу.
Невизначеність підживлює й те, що параметри американської військової присутності США в Європі публічно не зафіксовані: звучать обіцянки не «покинути», але й натяки на скорочення звичайних сил. У дипломатії така «пауза в цифрах» часто звучить гучніше за заяви.
Символічним кроком стала й новина про передачу двох ключових штабних посад НАТО європейським офіцерам (Неаполь і Норфолк). Це вписується в тезу «більш європейського» керма, але водночас ставить питання про швидкість заміщення американських спроможностей.
Напруга довкола Гренландії додає токсичності. Після погроз анексії НАТО навіть запускає «Arctic Sentry» як рамку для вправ і координації в Арктиці — фактично спробу повернутися до спільного порядку денного, коли союзників розгойдує сам лідер.
Арктичний епізод показує болючу правду: «нейтральний ґрунт» в альянсі — це не лише про зовнішні загрози, а й про внутрішню дисципліну. Коли довіра в колективній обороні тріщить, ризики прорахунків ростуть навіть без пострілу.
У Мюнхені США намагаються гасити пожежі словами. Держсекретар Марко Рубіо говорить про непокинуту трансатлантичну єдність і потребу «реінвестувати» у зв’язок із Європою — тон м’якший, але вимоги до внеску союзників не зникають.
З іншого боку, канцлер Німеччини Фрідріх Мерц публічно попереджає: США «не можуть діяти самі», а Європі потрібна власна опора — аж до розмов із Францією про ядерне стримування як доповнення, а не заміну американської парасольки.
Ця дискусія небезпечна і корисна водночас. Небезпечна — бо може розколоти трансатлантичний альянс на табори «автономії» й «лояльності». Корисна — бо змушує рахувати реальні ліміти оборони: запаси, ППО, мобілізацію промисловості.
Для України ставки прямі. НАТО наголошує, що підтримка не «похитнеться», а інструменти на кшталт Prioritised Ukraine Requirements List залишаються каналом пріоритетів (особливо для ППО). Якщо Європа бере лідерство, її здатність швидко закривати потреби стає питанням виживання.
Не менш важливий «виробничий фронт». Рютте окремо підкреслює потребу піднімати оборонне виробництво та інновації по обидва боки Атлантики — і тут європейські оборонні витрати 5% ВВП мають перетворитися на контракти, лінії та стандарти сумісності.
Саме тому лист колишніх керівників НАТО звучить прагматично: база й інфраструктура в Європі — це не «подарунок європейцям», а платформа глобального проєктування сили США, від Близького Сходу до Африки. Втрата цього важеля підняла б ціну американської стратегії.
Автори нагадують і про політичний капітал: стаття 5 була задіяна після 11 вересня, а союзники несли втрати й витрати в Афганістані. Це аргумент проти спокуси переписати історію як «односторонню угоду».
У підсумку дилема проста: або НАТО дорослішає в «НАТО 3.0», де Європа закриває конвенційну оборону, а США — стратегічну рамку й ядерну парасольку; або альянс втрачає темп і довіру, провокуючи і Росію, і внутрішніх популістів.
Мюнхенська безпекова конференція цього року — не про гасла, а про арифметику спроможностей. Якщо трансатлантична єдність стане «дорослою», стримування Росії лише посилиться. Якщо ні — Європа заплатить двічі: спершу за хаос, потім за відновлення порядку.
