Дональд Трамп 17 березня заявив в Овальному кабінеті, що Сполучені Штати не “потребують і не бажають” допомоги союзників у війні з Іраном та в питанні Ормузької протоки. Він подав відмову партнерів не як проблему для Вашингтона, а як провал самих союзників.
Формально це виглядає як демонстрація сили: США нібито настільки успішні у воєнній кампанії, що чужа участь їм більше не потрібна. Але політично така формула звучить інакше. Вона свідчить, що Білий дім не зміг зібрати коаліцію і тепер намагається перетворити дипломатичну невдачу на доказ власньої самодостатності.
Особливо показово, що Трамп одночасно каже дві взаємовиключні речі: допомога не потрібна, але союзники “роблять дурну помилку”, не приєднуючись. Така подвійна риторика давно стала його стилем у зовнішній політиці: спершу вимагати лояльності, а після відмови заявляти, що вона й не була потрібна.
За попереднім аналізом Дейком, нинішня заява Трампа важлива не лише як емоційний випад проти НАТО. Вона означає, що Вашингтон дедалі менше мислить союзництво як систему спільного планування і дедалі більше — як тест політичної покори. Якщо партнери не підтримують обрану Білим домом війну, їхню стриманість у Вашингтоні трактують як зраду, а не як право на власний інтерес.
На тлі цих заяв Трамп пішов далі й сказав, що не боїться навіть перспективи наземної фази в Ірані. Це одна з найтривожніших частин його виступу, бо паралельно в американських медіа обговорюються сценарії, які майже неминуче потребували б присутності сил США або Ізраїлю на землі.
Водночас сам президент так і не дав чіткої відповіді, яким він бачить фінал кампанії. З одного боку, він говорить, що основні цілі були виконані за перші два-три дні. З іншого — каже, що США ще “не готові піти”, хоча нібито залишать театр бойових дій “у найближчому майбутньому”. Це не стратегія завершення, а набір суперечливих імпровізацій.
Ще одна важлива деталь — посилення внутрішнього розколу у Вашингтоні. Того ж дня про відставку через незгоду з війною оголосив директор Національного контртерористичного центру Джо Кент. Він прямо написав, що Іран не становив неминучої загрози США, а сама війна, на його думку, почалася під тиском Ізраїлю та його лобі в Америці.
Це особливо боляче для Трампа, бо Кент не був зовнішнім критиком із демократичного табору. Він належав до правого, антиінтервенціоністського середовища, близького до частини коаліції America First. Тобто війна з Іраном починає розколювати не тільки Вашингтон загалом, а й власну політичну опору Трампа.
Трамп в Білому домі з прем'єр-міністром Ірландії Міхеалом Мартіном — Даг Міллс
Реакція союзників на американський тиск лише підсилює цю кризу. Європейські держави, а також частина азійських партнерів уже відмовилися брати участь у силовому розблокуванні Ормузької протоки під час активної фази війни. Саме після цих відмов Трамп і перейшов до формули, що США “ніколи не потребували” допомоги.
Проблема, однак, у тому, що Ормузька протока — не другорядний епізод. Через неї проходить значна частка світових енергопотоків, а будь-яка затяжна криза там автоматично впливає на нафтовий ринок, інфляцію, вартість перевезень і політичну стабільність союзників США. Тому партнери не заперечують важливість проблеми; вони заперечують спосіб, у який Вашингтон намагається змусити їх увійти в конфлікт.
Сам Трамп також намагався відбитися від тверджень, що Ізраїль штовхнув його до війни. Він назвав Ізраїль “партнером” і сказав, що був проти Ірану задовго до того, як задумався про ізраїльську позицію. Але потреба так публічно виправдовуватися свідчить: тема зовнішнього впливу на американське рішення вже стала токсичною навіть усередині республіканського табору.
У підсумку заява про те, що США не “потребують і не бажають” допомоги союзників, не виглядає ознакою впевненого контролю. Вона радше показує три речі одночасно: провал коаліційної дипломатії, нечіткість воєнного задуму і зростання внутрішньої тривоги в самій американській системі. Вашингтон може воювати сам, але наслідки такої самотності вже стають політично дорогими.
