Нинішній саміт у Гаазі, який уже охрестили «Трамп-самітом», мав на меті одне — переконати президента США Дональда Трампа, що членство в НАТО варте витрат. І стратегія спрацювала: офіційна заява містить підтвердження того, що союзники поступово збільшать витрати на оборону з нинішніх 2 % ВВП до 3,5 % на ключові військові спроможності (бронетехніка, авіація, артилерія) та ще 1,5 % на кіберзахист, мобільність і логістику. В обмін Трамп гарантував, що США й надалі лишатимуться «другом» альянсу, а не шантажуватимуть виходом із нього.
Та якщо цифри виглядають переконливо, реальні загрози й розбіжності готують складний марафон імплементації. По-перше, зросла європейська безпека перед обличчям агресії Кремля потребує єдиного погляду на рівні ризиків. Однак нове формулювання підсумкової декларації про Російську загрозу є м’якшим за минулорічне, коли Москву називали «найбільшою прямою загрозою для безпеки альянсу». Така лояльність до риторики Трампа створює прецедент: якщо США можуть «послаблювати тон» щодо агресора, чи вистоїть солідарність усіх 32 членів?
Друга ключова проблема — різне розуміння колективної безпеки. Стаття 5 чітко говорить: напад на одного — напад на всіх. Та Трамп, вирушаючи в Гаагу, обмовився про «безліч інтерпретацій» цього правила, натякаючи, що США залишать за собою право обирати, коли й як втручатися. Для європейців, які вкладають сотні мільярдів у оборону, така невизначеність — фундаментальна загроза. Адже без чіткої системи стримування агресії неможливо гарантувати мир на континенті.
Третя перешкода — внутрішній поділ ресурсів. Німеччина, Франція та Польща готові й далі нарощувати бюджет оборони, але для Італії, Іспанії та Бельгії це політичний камінь спотикання: зростання видатків означатиме скорочення соціальних програм і підвищення податків. Голова Єврокомісії вже анонсував кредитну схему SAFE на 150 мільярдів євро для закупівлі озброєнь, та реальне перетворення відсотка ВВП на збройні спроможності залежить від волі національних парламентів.
Четверте питання — модернізація оборонної промисловості. Децентралізовані заводи та конструкторські бюро в Європі потребують консолідації, бо роз’єднані джерела комплектуючих уповільнюють виробництво танків, артсистем і безпілотників. Минулі ініціативи з інтеграції залишаються незначними порівняно з Airbus. Нині Данія та Нідерланди пропонують створити спільні дослідницькі центри та програми кооперації, аби підвищити автономію від США у ключових технологіях.
П’ята складова — кадровий дефіцит. Навіть якщо є техніка, бронетранспортери та ракети, необхідно мільйони підготовлених фахівців. Німеччина вже розглядає відновлення обов’язкового призову, Польща посилює систему резервістів, а країни Балтії інвестують у програми територіальної оборони. Однак такі рішення суперечать післявоєнній традиції добровільної служби й викликають спротив суспільства.
Шосте — питання американських військ у Європі. Пентагон проводить огляд розгортання (Global Posture Review) і може вивести частину з 20 000 солдатів, дислокованих після 2022 року. Багато держав, особливо на східному фланзі, вважають це ударом по стримуванню Росії. Хотілося б мати план Б: створення європейських Сил швидкого реагування, які б могли заповнити потенціальну вакуум, якщо США скоротять контингент.
Сьоме питання — кібербезпека та гібридні загрози. Уряди ЄС визнають, що російські інформаційні атаки й спроби дестабілізації демократії можуть бути такими ж небезпечними, як рух танків. Тому 1,5 % ВВП на кіберзахист має стати не формальністю, а реальним фінансуванням для створення спільної мережі протидії кібератакам.
Восьме — взаємодія з Україною. Тема Києва отримала лише згадку в декларації, незважаючи на прямий зв’язок безпеки Європи з долею України. Посилення санкцій проти Росії, інтеграція України в програми підготовки та спільних навчань залишаються головним політичним завданням, якщо хочемо не допустити подальшого наступу Москви.
Дев’яте — забезпечення логістики та мобільність військ. Нові дороги, мости та залізничні дороги, здатні витримувати важку техніку, потребують інвестицій, які за потреби переведуть з інфраструктурних бюджетів у військові. Інакше під час кризи важка бронетехніка не зможе оперативно пересуватися по території союзників.
Нарешті десяте — політична солідарність. Успішне втілення рішення про 5 % ВВП на оборону та модернізації збройних сил залежить від міцного партнерства між США та Європою, але не меншою мірою — від єдності всередині ЄС та НАТО. Післяспогади про Гаагу мають перерости в постійний діалог із громадянами, звітування про результати та готовність адаптуватися до нових викликів.
Саме через поєднання фінансових, промислових, кадрових і політичних заходів НАТО зможе не лише пережити нові надії й кризи, а й перетворити відсотки ВВП на реальні озброєння, силу стримування та безпеку Європи у наступні десятиліття.
