З початку повномасштабного вторгнення Україна зіткнулася з низкою нових викликів, які потребують чіткої координації між правами громадян і національною безпекою. Одним із таких питань стала освіта дорослих громадян та її використання як можливого шляху для уникнення мобілізації.
За словами народного депутата Федора Веніславського, обмеження права на освіту є неможливим з юридичної точки зору. Конституція України гарантує кожному право на здобуття освіти впродовж життя. Проте ця норма зіткнулася з новою реальністю: значне зростання кількості студентів у віці від 30 до 50 років. Частина з них навчається не з метою професійного розвитку, а для отримання відстрочки від мобілізації.
Такі тенденції викликають занепокоєння серед державних інституцій. Дилема полягає у тому, як зберегти конституційне право на освіту, водночас унеможлививши його використання як лазівки для ухилення від виконання обов'язку перед державою. Це особливо важливо у час, коли Україна потребує захисників, здатних боронити незалежність і цілісність держави.
Після 2022 року в Україні різко збільшилася кількість вступників у заклади професійної освіти, коледжі, університети. Серед них — чимало чоловіків віком значно старше за традиційний студентський вік. У суспільстві виникає резонне питання: чи всі ці люди дійсно прагнуть знань, чи використовують право на навчання як юридичну можливість уникнути мобілізації?
Не можна заперечити, що багато громадян щиро хочуть змінити фах, адаптуватися до нових економічних умов або реалізувати мрію про вищу освіту. Однак фіксуються й випадки, коли абітурієнти вступають до маловідомих освітніх закладів, де не планують відвідувати заняття або навіть не з'являються на сесіях. Це свідчить про використання освіти як інструменту уникнення участі у бойових діях.
Така ситуація створює правову і моральну колізію: з одного боку — захист прав людини, з іншого — захист держави. Законопроєкти, що нині розглядаються у Верховній Раді, покликані врегулювати саме це питання.
У червні Кабінет Міністрів погодив законопроєкт, який передбачає чітке розмежування прав на освіту і мобілізаційних обов’язків. Основна мета документу — унеможливити використання студентського статусу як підстави для звільнення від мобілізації, якщо такий статус був набутий без реальної мети отримати знання.
Положення законопроєкту передбачають:
припинення автоматичної відстрочки для студентів, які вже мають вищу освіту або набули студентського статусу після 25 років без відповідного професійного обґрунтування;
обов’язкове підтвердження активного навчання, зокрема відвідування занять, здачі екзаменів, участі в освітньому процесі;
відстрочку лише для студентів, які навчаються на денній формі у ліцензованих закладах з належним рівнем акредитації.
Ключове нововведення полягає в тому, що викладачі та наукові працівники з вченими ступенями зберігають право на відстрочку, адже їх діяльність має стратегічне значення для країни навіть у воєнний час.
Реформа мобілізаційної політики в освітній сфері — це не спроба обмежити людей у прагненні вчитися. Це, передусім, захід, спрямований на збереження справедливості та єдності у державі, де кожен має виконувати свої обов’язки відповідно до реальних обставин.
Ключовим словом тут є баланс. Законодавці намагаються втримати його між правом на навчання і необхідністю поповнення Збройних сил. В умовах війни кожен ухил від мобілізації без об’єктивних причин — це удар по спільній справі оборони країни. Якщо право використовується як привілей, а не як інструмент розвитку — це стає проблемою для всього суспільства.
Завдання держави — створити такі умови, коли лише ті, хто справді навчається, отримують відстрочку. Це вимагає прозорих механізмів контролю та взаємодії між закладами освіти і відповідними державними структурами.
Варто чітко розуміти: не лише навчання є підставою для відстрочки від мобілізації. В українському законодавстві передбачено низку винятків, які надають право не брати участь у бойових діях. Серед них:
стан здоров’я, який робить службу неможливою;
наявність трьох і більше дітей до 18 років, або виховання дитини одним із батьків без партнера;
догляд за непрацездатними родичами;
зайнятість у критично важливих сферах (енергетика, медицина, освіта тощо).
Кожен випадок розглядається індивідуально. Однак і тут держава посилює контроль, аби не допустити зловживань. Суспільство має усвідомити, що відстрочка — це не втеча від обов’язку, а виняток, який має бути обґрунтованим і підтвердженим документально.
Мобілізаційна справедливість — одна з ключових умов довіри до влади та взаємопідтримки у суспільстві. Коли хтось ризикує життям на передовій, а інший — отримує довічну відстрочку, прикриваючись студентським квитком, це породжує образу, зневіру і внутрішній конфлікт.
Врегулювання законодавства — лише перший крок. Не менш важливо вести публічну дискусію, залучати експертів, студентські спільноти, ветеранів. Лише через чесний діалог можна сформувати механізми, які одночасно гарантуватимуть права і забезпечуватимуть обов’язки.
