У київській квартирі, де взимку зникали світло, вода й тепло, 37-річна Ксенія Шетелія скористалася хвилиною електрики, аби зістригти довге волосся. «Була проблема — я її вирішила», — каже вона. Та просить: не називайте її «незламною».
Четвертий рік війни зробив слово «стійкість» майже офіційним епітетом для українців. Президент Володимир Зеленський говорив про «незламних». За кордоном Україна стала образом мужності. Але всередині країни дедалі частіше звучить інше: ми не суперлюди.
Психологи зауважують: коли націю описують передусім через силу, це може зменшити співчуття і готовність допомагати. Якщо всі «тримаються», значить, підтримка нібито менш потрібна. Та реальність інша — виснаження накопичується.
За оцінкою редакції «Дейком», парадокс української стійкості полягає в тому, що вона стала і ресурсом, і пасткою. Образ «незламності» допомагає втримувати військову допомогу, фінансову підтримку, санкції проти Росії. Але він же знеособлює біль.
Лютий став черговим випробуванням: масовані атаки на енергетичну інфраструктуру, блекаути, нічні морози до мінус 10. У Києві тисячі людей залишалися без тепла. Квартири вкривалися пліснявою, вода в трубах замерзала, діти хворіли.
Цього місяця в Києві роздають безкоштовні гарячі страви в наметі, встановленому аварійними службами, який забезпечує електрику та тепло — Оксана Парафенюк
«У мене була проблема, і я її вирішила», – сказала кухарка Ксенія Шетелія після того, як підстригла волосся, щоб його було легше мити — Оксана Парафенюк
Катерина Чепурна, викладачка драматичного мистецтва, каже, що її життя «на паузі». Вона виховує дітей сама — їхні батьки в армії. «Я не відчуваю, що достатньо сильна, щоб це витримати», — зізнається вона. Це не слабкість, а чесність.
Соціальні мережі в Україні дедалі частіше наповнюють пости з фразами «ми ламаємося», «ми втомилися». Це не заперечення спротиву Росії, а спроба повернути людське вимірювання війни — з правом на сльози.
Водночас держава змушена проєктувати силу. В умовах, коли західна підтримка залежить від віри у здатність України вистояти, публічний дискурс обирає риторику витривалості. Політична необхідність стикається з психологічною реальністю.
У прифронтових регіонах люди жартують про ракети, щоб приховати страх. 62-річна Людмила Дубінченко, чий будинок стоїть навпроти ураженої електростанції, після вибуху казала сусідам, що «просто грілася біля вогню». Гумор як броня.
Андрій Голобівський почув крик 10-річного сина після удару — хлопчик лежав на ліжку, вкритий уламками скла і конструктором. «Брат спить в окопі при мінус 20, а ви хочете, щоб я скаржився?» — каже він. І додає: відчуває злість.
Часткове відключення електроенергії в житловому будинку в Києві — Оксана Парафенюк
Ця злість — інша сторона стійкості. Вона не про героїчний наратив, а про напруження, яке шукає виходу. У психологічному вимірі війна — це марафон, де кожен кілометр додає мікротріщин.
У дитячих садках няні кладуть у ліжечка пляшки з гарячою водою, загорнуті в рушники — «теплі цукерки». Більшість їхніх чоловіків на фронті. «Я не робот», — каже одна з них. Вона хоче, щоб її обійняли, а не називали сильною.
Енергетична криза стала не лише технічною проблемою, а й символом крихкості. Коли падає світло, разом із ним падає відчуття контролю. Люди винаходять побутові рішення — утеплюють вікна плівкою, обмотують труби старим одягом.
У міжнародному дискурсі Україна — це фронт демократії, геополітика, санкції, безпека Європи. Усередині — це побут, холодні кімнати, дитячий кашель і нічні сирени. Дві правди співіснують, але одна часто заглушає іншу.
Стійкість — це не відсутність болю, а здатність діяти попри нього. Проте коли стійкість стає єдиною історією, вона перетворюється на вимогу: «Тримайся ще». А втома не зникає від наказу.
Деякі кияни закривають вікна квартир пластиком для кращої ізоляції — Оксана Парафенюк
37-річна Євгенія Циганкова та її сусіди обмотали труби у своєму будинку старим одягом, щоб не замерзнути — Оксана Парафенюк
Психологи говорять про «заручників героїчного образу». Українці бояться, що якщо покажуть слабкість, світ відвернеться. Але й замовчувати виснаження небезпечно — воно накопичується в тривогу, депресію, розлади.
Для Заходу цей сигнал важливий. Підтримка України — це не лише постачання ППО чи фінансова допомога. Це й визнання, що суспільство платить високу емоційну ціну. Співчуття не суперечить стратегії.
Українці продовжують волонтерити, ремонтувати, готувати їжу на вогнищах для тих, хто мерзне. Але вони просять простого — бачити в них людей. Не символи опору, а тих, хто інколи хоче плакати.
«Я не хочу, щоб мене називали сильною», — каже няня Інна. У цій фразі — втома, але й правда про війну: вона не створює супергероїв. Вона випробовує звичайних людей, які щодня обирають жити далі.
Україна й надалі демонструватиме витривалість, бо це питання виживання. Та за фасадом «незламності» стоять мільйони, яким потрібні не лише аплодисменти, а тепло, допомога і право бути вразливими.
Цього місяця я йшов додому повз житловий будинок у Києві, Україна, пошкоджений внаслідок удару дрона. — Оксана Парафенюк
