Рівень довіри українців до міжнародних гарантій безпеки почав помітно знижуватися. Те, що ще на початку року виглядало як відносно стабільна опора на підтримку Заходу, нині демонструє ознаки ерозії. Соціологічні вимірювання фіксують не лише зміну настроїв, а й поступове переосмислення ролі партнерів у разі нового етапу війни.
Щодо Європи динаміка виглядає стриманішою, але показовою. Частка тих, хто очікує реальної допомоги у випадку повторного нападу Росії, скоротилася з 59% до 52%. Водночас суттєво зросла кількість скептиків — із 31% до 41%. Попри це, баланс довіри ще зберігається: прихильників віри в європейську підтримку все ще більше, ніж тих, хто сумнівається.
Зовсім інша картина спостерігається у ставленні до Сполучених Штатів. Якщо раніше суспільство було розділене майже порівну, то тепер домінує недовіра. Частка тих, хто не очікує підтримки від США, зросла до 57%, тоді як рівень довіри впав до 27%. За попереднім аналізом «Дейком», така різка зміна настроїв не є випадковою — вона відображає накопичення політичних сигналів, які суспільство інтерпретує як нестабільність позиції ключового союзника.
Особливо промовистим є високий рівень невизначеності щодо США: 16% респондентів не змогли дати чіткої відповіді. Для Європи цей показник удвічі нижчий. Це свідчить не лише про сумніви, а й про відсутність зрозумілої комунікації щодо довгострокових безпекових зобов’язань.
Причини такої трансформації лежать на перетині політики, дипломатії та інформаційного поля. Публічні дискусії навколо можливих умов надання гарантій безпеки, зокрема прив’язка їх до територіальних поступок, створюють відчуття торгу там, де очікується принциповість. Навіть якщо ці сигнали суперечливі, сам факт їхнього існування підриває довіру.
Українське суспільство, яке вже має досвід порушених міжнародних гарантій, реагує на такі меседжі особливо чутливо. Будь-яка неоднозначність сприймається як потенційна слабкість або небажання брати на себе повну відповідальність. У цьому контексті питання безпеки виходить за межі військової допомоги і стає питанням політичної надійності.
Важливо розуміти: падіння довіри не означає автоматичного розриву стратегічного партнерства. Йдеться радше про зміну очікувань. Українці дедалі більше схиляються до думки, що гарантії безпеки мають бути не декларативними, а інституційно закріпленими — із чіткими механізмами реагування, юридичними зобов’язаннями та визначеними сценаріями дій.
Ця тенденція впливає і на внутрішню політику. Запит на сильну оборонну стратегію, розвиток власного військового потенціалу та зменшення критичної залежності від зовнішньої допомоги стає дедалі відчутнішим. Паралельно зростає значення європейської інтеграції як більш передбачуваного напрямку, навіть попри наявні сумніви.
У стратегічній перспективі Україна опиняється перед необхідністю переосмислити архітектуру своєї безпеки. Довіра більше не є даністю — вона потребує постійного підтвердження конкретними діями. І саме цей запит суспільства може стати визначальним фактором у формуванні нової моделі відносин із Заходом, де слова матимуть вагу лише тоді, коли за ними стоїть чітка і беззаперечна готовність діяти.
