Коли Беньямін Нетаньягу підтвердив 10-денне перемир’я на ліванському напрямку, він фактично визнав те, чого намагався уникати останні тижні: у цій фазі війни Ізраїль уже не може самостійно визначати її політичний ритм. Паузу продавив Вашингтон, який намагається не дати ліванському фронту зірвати ширшу конструкцію навколо іранського перемир’я. Для ізраїльського прем’єра це означає неприємну зміну ролі — з ініціатора ескалації він тимчасово перетворюється на учасника чужого графіка деескалації.
Саме тому ця пауза виглядає для Нетаньягу не як дипломатичний трофей, а як незручна поступка. Його базова мета — радикально послабити «Хезболлу» і відсунути загрозу від півночі Ізраїлю — лишається невиконаною. Якщо війна зупиняється до досягнення цієї мети, будь-яке перемир’я всередині ізраїльської політики автоматично читається як незавершеність, а незавершеність у безпековому питанні швидко стає мовою звинувачень.
Реакція в Ізраїлі це показала майже миттєво. Праві опоненти назвали паузу зрадою інтересів мешканців півночі, центристи — черговим доказом того, що уряд обіцяє більше, ніж може втримати, а навіть у таборі самого Нетаньягу з’явилися сумніви, чи взагалі ліванська держава здатна гарантувати поведінку «Хезболли». Це ключова вада всієї конструкції: формально перемир’я укладається з державою, але реальний вогневий контроль з іншого боку кордону належить не їй.
Як раніше оцінював Дейком, найбільш крихкі перемир’я на Близькому Сході народжуються саме там, де юридичний адресат угоди і реальний носій сили не збігаються. У випадку Лівану ця суперечність майже ідеальна: Бейрут може вітати паузу, але це ще не означає, що «Хезболла» погодиться жити за її політичним дизайном. А отже, кожен день тиші тут — не результат міцної угоди, а тимчасове співпадіння інтересів сторін, яке може розсипатися від одного залпу.
Нетаньягу це розуміє, тому й спробував одразу зменшити внутрішній удар по собі: майже паралельно з підтвердженням паузи він заявив, що ізраїльські війська не залишать південь Лівану і лишатимуться в розширеній зоні безпеки південніше Літані. Політичний сенс цієї заяви прозорий. Якщо вже доводиться погоджуватися на перемир’я, то хоча б не можна виглядати як лідер, який відступає. Присутність армії стає для нього способом довести правому електорату, що пауза не означає капітуляції.
Але саме тут і починається наступна проблема. Перемир’я, в межах якого одна сторона офіційно не збирається виходити із зайнятої зони, — це вже не стільки припинення війни, скільки її коротке призупинення під новими умовами. Для Ізраїлю це інструмент стримування. Для Лівану і «Хезболли» — майже гарантоване джерело майбутніх звинувачень у порушенні домовленостей. Чим довше ізраїльська присутність зберігатиметься на ліванській території, тим слабшою буде дипломатична оболонка паузи.
Трампів інтерес у цій історії інший. Для Білого дому ліванський напрямок став небезпечним побічним фронтом, здатним зірвати крихке перемир’я навколо Ірану й знову розширити конфлікт до регіонального масштабу. Саме тому Вашингтон тисне не на повний розв’язок ліванської проблеми, а на коротку заморозку. Для Нетаньягу така логіка невигідна: вона підпорядковує ізраїльську військову кампанію ширшій американській архітектурі, де головним пріоритетом є не добити «Хезболлу», а стабілізувати загальну картину перед новим раундом торгу з Тегераном.
У цьому і полягає справжня політична пастка ізраїльського прем’єра. Якщо пауза встоїть, лаври спробує забрати Вашингтон, а Нетаньягу залишиться з критикою за незавершену війну. Якщо пауза зірветься, він зможе сказати, що був правий щодо неможливості покладатися на ліванські гарантії, але водночас отримає новий раунд хаосу на півночі. Тобто навіть найкращий для нього сценарій не виглядає повноцінною перемогою.
Тому нинішнє перемир’я варто читати не як знак того, що Ізраїль досяг бажаного, а як доказ, що межі ізраїльської свободи дій знову визначає не лише поле бою. Нетаньягу погодився на паузу, бо тиск Сполучених Штатів виявився важливішим за бажання довести кампанію до політично чистого фіналу. Але сама війна лишається незавершеною, «Хезболла» — незламаною, а північ Ізраїлю — все ще заручником тимчасової конструкції, яку можна назвати чим завгодно, тільки не стабільним миром.
