У Єрусалимі Беньямін Нетаньягу зробив заяву, що прозвучала як політичний постріл: частина загиблих ізраїльських солдатів у війні в Газі, мовляв, пов’язана з нестачею боєприпасів. Причину він описав словом «ембарго» на постачання озброєнь.
У цій формулі важливий не лише докір минулій адміністрації США, а й сигнал нинішній: з приходом Дональда Трампа «ситуація змінилася». Так Нетаньягу підводить аудиторію до більшої тези — Ізраїль має вийти з режиму залежності від американської військової допомоги.
Фактологічне тло складніше, ніж політичний лозунг. У травні 2024 року адміністрація Байдена справді призупинила партію важких авіабомб через ризики для цивільних під час можливої операції в Рафасі. Згодом частину поставок відновили, а частину — ні.
За оцінкою редакції «Дейком», теза про «нестачу боєприпасів» працює як важіль у переговорах про новий меморандум про взаєморозуміння (MOU): ізраїльський уряд прагне перезібрати правила гри так, щоб Вашингтон фінансував не стільки «чеки», скільки спільне виробництво і технології.
Ізраїль застосував щонайменше дві бомби вагою до 1 тонни (або до 2000 фунтів) під час авіаудару в 2023 році по Джабалії, густонаселеному району на північ від міста Газа — Анас аль-Шаріф
Суперечка одразу отримала американську відповідь. Колишній посадовець адміністрації Байдена Амос Гохштейн назвав таку постановку питання невдячною, нагадуючи про масштаби підтримки США. Це показує, що тема боєприпасів стала маркером політичної лояльності.
І справді, цифри підтримки вражають. За оцінкою Служби досліджень Конгресу США, загалом Вашингтон надав Ізраїлю близько $174 млрд двосторонньої допомоги та фінансування ПРО (у поточних доларах, без інфляційних перерахунків).
Окремо існує рамка, що визначає нинішні виплати: 10-річний пакет на $38 млрд у межах MOU на 2019–2028 роки. Він фіксує $3,8 млрд на рік, включно з компонентом на протиракетну оборону, зокрема Iron Dome.
Проте саме конструкція пакету й стала предметом політичної еволюції: він поступово обмежив можливість витрачати частину коштів на ізраїльські закупівлі, перенаправивши їх на американські системи. Для ізраїльського військово-промислового комплексу це означає втрату гнучкості.
Заява Нетаньягу пролунала якраз перед стартом переговорів про нову угоду з США. За інформацією Reuters, в Ізраїлі обговорюють зсув від «грошей» до більшого набору спільних проєктів і кооперації у розробках та виробництві.
Цей поворот добре лягає в стиль Трампа: «союзники мають платити більше». Тому курс на «від допомоги — до партнерства» може одночасно подобатися Вашингтону й підсилювати позиції Нетаньягу всередині країни.
Втім, у реальній економіці оборони незалежність не означає самодостатність. Навіть за нульових грантів Ізраїль залишиться великим покупцем американських боєприпасів, платформ і сервісу. Зміниться лише бюджетний механізм і політичний контроль.
Головний ризик — у темпі війни. Тривалі кампанії спалюють склади швидше, ніж їх поповнює будь-яка промисловість, навіть дуже розвинена. Тож «дефіцит боєприпасів» у війні в Газі є системною проблемою логістики й планування, а не лише дипломатії.
Ізраїльська внутрішня дискусія теж далека від єдності. Частина експертів наполягає: пов’язувати втрати з американськими паузами — політичне перекладання відповідальності за стратегію, готовність армії та критерії завершення операції.
Критики пана Нетаньягу звинувачують його у затягуванні війни, щоб запобігти публічній розплаті за неготовність Ізраїлю до атаки, очолюваної ХАМАС, з Гази та зберегти свою владу — Амір Коен
Сама пауза 2024 року була прив’язана до гуманітарної логіки: США не хотіли, щоб важкі боєприпаси застосовувалися у щільно населених районах Рафаха. Це рішення викликало критику, але й відобразило межі терпимості американської адміністрації до зростання цивільних втрат.
Тут підключається ще один чинник — громадська думка США. Дані Gallup улітку 2025 року фіксували історично низьку підтримку дій Ізраїлю в Газі серед американців, із різкою партійною поляризацією.
Паралельно, за опитуванням Quinnipiac (серпень 2025), більшість американців виступала проти подальшої військової підтримки, що ускладнює будь-які «автоматичні» пакети допомоги. Це тло робить тему MOU токсичною для частини Конгресу США.
Водночас адміністрація Трампа показувала готовність прискорювати та розширювати постачання: у 2025 році Держдеп підписував декларації для пришвидшення передачі військової допомоги й використовував надзвичайні процедури. Для Ізраїлю це аргумент: «з правильним Білим домом усе працює».
Саме тому нинішня заява Нетаньягу — не лише про історію з бомбами. Вона про майбутню архітектуру: чи буде Ізраїль будувати оборонний суверенітет через власні лінії виробництва, чи через глибшу інтеграцію з США в НДДКР і спільних програмах.
І тут «партнерство» виглядає компромісом. Воно дозволяє зберегти американський технологічний доступ і політичні гарантії, але зменшити символічну залежність від грантів. Для Трампа це можна продати як перемогу «America First».
Однак і партнерство має ціну: більша взаємозалежність означає більші важелі впливу США на правила застосування, експортні ліцензії та політичні умови. Пауза 2024 року показала, що «кран» у Вашингтоні існує — навіть якщо він відкривається й закривається частково.
На горизонті 2026–2028 років переговори про новий MOU будуть уже не технічними, а світоглядними. Вони впруться у три питання: темпи війни в Газі, стійкість ізраїльської оборонної економіки та готовність американського суспільства фінансувати союзника.
Найбільш показовим буде не те, чи вдасться політикам домовитися про формулу «менше грошей — більше спільних заводів». А те, чи знизить це ризик повторення кризи постачання озброєнь у момент, коли на фронті вирішуються життя людей — і коли політичні цикли в США знову можуть перевернути правила.
