Після 14 років кровопролиття та руйнувань Сирія опинилася на межі гуманітарної катастрофи: ВВП скоротився майже вдвічі, дев’ять із десяти громадян живуть за межею бідності, а інфраструктура відновлена лише наполовину. У цих умовах обраний у січні 42-річний президент Ахмед аль-Шарра усвідомлює, що без термінового скасування жорстких санкцій США – передусім Caesar Syrian Civilian Protection Act – будь-які плани з порятунку економіки залишаться нереалізованими.
Відповідно до Caesar Act, запровадженого у 2019 році, будь-які контакти з новим урядом визнаються порушенням американського законодавства, що істотно обмежує участь зарубіжних інвесторів і гуманітарних організацій. До 2029 року санкції продовжили за активного лобіювання сирійської діаспори – буквально за кілька днів до падіння режиму Асада. У січні 2025 року група американо-сирійців прибула до Дамаска, щоб зустрітися з президентом і пожартувати про те, що не знала про повалення диктатури, але ці жарти приховували гостру потребу зрозуміти позицію Вашингтона щодо майбутнього Сирії.
Щоб переконати США у легітимності своєї влади, аль-Шарра визнав необхідність виконати низку умов: знищити залишки хімічної зброї, забезпечити співпрацю у боротьбі з тероризмом, нейтралізувати іранський вплив, врахувати безпекові інтереси Ізраїлю та розробити чіткий механізм повернення іноземних бойовиків. Підтримка окремих членів Конгресу – наприклад, представників-місій Cory Mills та Marlin Stutzman – дала слабкий імпульс, але остаточне рішення залишається за Білим домом, де президент оголосив про прагнення скоротити присутність США на Близькому Сході.
Водночас міжнародні партнери готові надати фінансову та технічну допомогу: Катар і кілька держав Перської затоки пропонують увійти до консорціуму реконструкції, а Туреччина вже претендує на більшість проєктів завдяки підтримці опозиційних формувань і прийому мільйонів біженців. У цієї п’ятірки потенційних донорів є амбіція закріпити свій вплив у Сирії, й аль-Шарра прагне збалансувати їхні інтереси між собою та між Росією, яка зберегла військові бази, і Іраном, що роками був головним спонсором Асада.
Паралельно в столиці розпочалася робота над 10-річним планом економічного відновлення. Президент зібрав команду фахівців з економіки, планування та інженерії інфраструктури для запуску пілотних проєктів водопостачання, енергетики й житлового будівництва. Аль-Шарра неодноразово заявляв, що Сирія «перетворилась на величезну інвестиційну можливість, оскільки вона зараз гостро потребує всього». Та поки жоден із цих проєктів не може стартувати на повну силу через обмеження транзакцій, заборони на імпорт будівельних матеріалів і невизначеність з міжнародним фінансуванням.
Успіх перехідного уряду значною мірою залежить від консенсусу між різними етно-релігійними групами. Аль-Шарра створив кабінет із представників основних спільнот: християн, курдів, друзів і алавитів, водночас ізберігши ключові портфелі за сунітськими командами, які контролюють значну територію на півночі країни. Таке формування влади мало продемонструвати інклюзивність, але відмова долучити до реальної влади провідних алавитських еліт, що були наближені до режиму Асада, спричинила хвилю міжгромадянського насильства та взаємних помст, коли колишні активісти влаштували розправи над мирними мешканцями.
Першим важливим тестом аль-Шарра стала апрельська ескалація у західній прибережній провінції Латакія, де прихильники колишнього режиму атакували сили нової влади. Місцеві правозахисні організації зафіксували сотні вбивств алавитів, а уряд заговорив про необхідність «пильної роботи органів безпеки». Це підкреслило, що Ход конем у політиці національної примирення потребує не декларацій, а швидких і справедливих судових процесів, програми амністії для дрібних учасників бойових дій та прозорого механізму повернення власності депортованих.
Безпеці на північному сході країни загрожують сили Сирійських демократичних сил (SDF), які контролюють близько чверті території. Підтримувані США, курдські бійці погодилися на формальну інтеграцію до державних інституцій, але зберігають власні збройні підрозділи та зовнішні джерела фінансування. Аль-Шарра мусить узгодити з ними статус регіональної автономії, оскільки незадоволення курдської меншини може призвести до нової хвилі конфлікту.
Головне питання для Вашингтона — чи може президент аль-Шарра виступити справжнім державником. З дипломатичних зустрічей із міністрами Німеччини, Франції та високопоставленими американськими дипломати залишилися обережні компліменти, але й заклики до конкретних кроків: ухвалення нової конституції, проведення перепису населення, організація прозорих виборів до 2030 року, а головне — показати реальну боротьбу з корупцією. Сам аль-Шарра неодноразово обіцяв «стояти поруч із кожним сирійцем на шляху до майбутнього», проте практичні кроки мають підтвердити ці слова.
Санкції США блокують масштабні інвестиції та обмежують імпорт сировини, будівельних матеріалів, медичного обладнання і навіть добрив для аграрного сектора. Сирія зараз імпортує понад 70 % продовольства, тож продовження Caesar Act загрожує загостренням продовольчої кризи. Аль-Шарра наполягає, що повалення Асада анулює дію акту і водночас звертається до діаспори з проханням лобіювати в Конгресі та в Білих палатах скасування обмежень за винятком гуманітарного коридору.
Підсумовуючи, майбутнє Туреччини, Катару, Росії та Ірану в Сирії залежатиме від готовності аль-Шарра вести діалог та шукати компроміси, а його шанси на успіх в економічному відновленні й політичній стабілізації пов’язані з тим, чи зуміє він переконати США зняти санкції. Без цього ніякий інвестиційний клімат не відновиться, і навіть блискучий план з 10-річним горизонтом залишиться нереалізованим. Саме тому ключовим викликом президента Ахмеда аль-Шарра є не формальна легітимність, а здатність стати справжнім державним лідером, здатним об’єднати багатонаціональну Сирію та забезпечити довговічний мир і процвітання.
