Nowruz у перській традиції — це «новий день», весняне оновлення й родинна зустріч на тлі рівнодення. Але у березні 2026 року для мільйонів іранців це свято збіглося не з відчуттям початку, а з війною, тривогою і неможливістю додзвонитися до найближчих.
Саме інтернет-блекаут в Ірані зробив цю ізоляцію не метафорою, а повсякденністю. NetBlocks фіксував, що країна входила вже щонайменше у 18-й день майже повної втрати міжнародної підключеності, а AP описувало комунікацію з Іраном як «здебільшого перерізану».
Human Rights Watch додає критично важливу деталь: 28 лютого інтернет-трафік в Ірані впав на 98%, а афілійовані з державою медіа вказували, що через National Information Network залишили лише попередньо схвалені сайти. Це вже не просто технічний збій, а цифрова цензура воєнного типу.
За попереднім аналізом Дейком, нинішній цифровий блекаут в Ірані виконує подвійну функцію. З одного боку, режим пояснює його війною і безпекою; з іншого — використовує як інструмент управління страхом, інформацією та темпом суспільної реакції всередині країни.
Цю логіку влада вже не приховує. В інтерв’ю CBS міністр закордонних справ Аббас Арагчі прямо заявив, що інтернет закрито «з міркувань безпеки», бо країна «під атакою», а такі «термінові заходи» є виправданими «заради війни».
Проблема в тому, що ця аргументація одразу породжує політичну нерівність. Сам Арагчі давав інтерв’ю через Zoom, тоді як звичайні іранці лишалися без відкритого доступу до мережі. NetBlocks окремо зазначало, що привілейований доступ зберігався лише для обраних користувачів.
Для родин наслідок простий і жорсткий: іранська діаспора живе в режимі уривчастого мовчання. AP наводить історію Шаян Гадімі з Парижа, яка від січня змогла поговорити з матір’ю в Ірані лише двічі, а її сестра безуспішно телефонує «по сто разів на день».
У самому Тегерані війна й обмеження зв’язку змінили навіть побутову тканину святкування. AP описує місто як значно менш жваве, ніж до війни, а одна з мешканок розповіла, що родина збирала haft-seen із того, що було вдома, бо традиційна поїздка на ринок стала надто ризикованою.
Тут і виникає головний парадокс Nowruz 2026. Свято, сенс якого в оновленні та єднанні, цього року переживається через роз’єднання. Не лише дороги, а й канали зв’язку виявилися перерізаними, тому родинна близькість замінюється припущеннями, тривожними паузами та відкладеними розмовами.
Інформаційний вакуум має ще один наслідок: він змінює саму архітектуру публічного голосу. AP пише, що через брак комунікації зсередини дедалі більшого впливу набувають іранські креатори та коментатори за кордоном, які змушені пояснювати події без повноцінного доступу до живої внутрішньої картини.
Це породжує асиметрію, небезпечну і для правди, і для політики. Коли громадяни всередині країни мовчать не з власної волі, а через цифрову ізоляцію, на перший план виходять або діаспорні сурогати досвіду, або державна пропаганда, або хаотична дезінформація в Telegram та інших напівзакритих каналах.
Human Rights Watch підкреслює, що інтернет-обмеження в умовах війни — це не лише питання свободи слова. Вони позбавляють людей життєво важливої інформації: де саме відбуваються удари, як дістатися до медичної допомоги, де шукати їжу, прихисток і безпечний маршрут для переміщення.
Саме тому цифрові права в Ірані сьогодні вже не можна вважати окремою правозахисною темою. Під час війни інтернет стає частиною цивільного захисту. Якщо держава відключає зв’язок для всіх одразу, вона одночасно відрізає громадян і від новин, і від екстреної координації, і від психологічної підтримки.
Іран, звісно, не вперше застосовує таку модель. HRW нагадує про блекаути під час протестів 2019 року, репресій після руху Women, Life, Freedom і масштабне відключення в січні 2026 року. Але нинішній випадок відрізняється тим, що він наклався не лише на внутрішні репресії, а й на міждержавну війну.
Через це навіть культурний календар тепер читається інакше. Nowruz зазвичай тримає суспільство на символах безперервності — від весняних квітів до сімейного столу. Та цьогоріч AP і Guardian фіксують стримані, подекуди скасовані або згорнуті святкування як в Ірані, так і в громадах за кордоном.
Влада може подавати blackout як елемент оборони, але за масштабом це радше політична технологія контролю. HRW прямо вказує, що blanket shutdown не відповідає принципу пропорційності й порушує права людини, а також допомагає приховувати можливі порушення законів війни та ускладнює незалежне документування.
Для режиму вигода зрозуміла: менше координації протестів, менше відеодоказів, менше неконтрольованих емоційних хвиль. Для суспільства ціна значно вища: цифрова ізоляція, інформаційна втома, недовіра до будь-яких повідомлень і руйнування навіть тих ритуалів, що мали б тримати країну в часи потрясінь.
Найімовірніше, інтернет в Ірані й надалі залишатиметься не сервісом, а важелем влади. Поки війна, внутрішні репресії та боротьба за контроль над наративом зливаються в один процес, відновлення повної підключеності виглядає не технічним, а політичним рішенням. І саме тому Nowruz цього року став святом не стільки весни, скільки розірваного зв’язку.
