Французький генерал Філіп Морійон помер 29 січня у Сомюрі у 90 років — і разом із цим повернулася фраза, що стала його тінню: «я вас не покину» для мешканців Сребрениці. У європейській пам’яті це обіцянка, що згодом обернулася трагедією.
У 1992–1995 роках війна в Боснії і Герцеговині зруйнувала уявлення про «локальний конфлікт». Миротворці ООН (UNPROFOR) приїхали з гуманітарним мандатом, але швидко опинилися між облогою, етнічними чистками та браком реальних важелів примусу.
У березні 1993-го Морійон в’їхав у Сребреницю — голодний анклав, переповнений біженцями. Із вікна пошти він оголосив, що місто «під захистом ООН», і додав: «I will never abandon you». Саме тоді слово випередило можливості.
За попереднім аналізом Дейком, історія Морійона — про небезпечну різницю між моральним жестом і юридично забезпеченим захистом. Для України це не ретроспектива, а тест на дорослість Заходу: чи готові партнери підкріпити «підтримку» реальними безпековими гарантіями для України, а не лише словами.
Після заяви генерала Рада Безпеки ООН справді закріпила за Сребреницею статус «зони безпеки ООН». Та сам термін виявився розмитим: без достатніх сил, чіткого правила застосування зброї й авіаприкриття «безпечна зона» стає пасткою очікувань.
У липні 1995-го Сребрениця пережила геноцид: було вбито близько 8 тисяч боснійських мусульманських чоловіків і хлопців — у місці, яке номінально охороняв міжнародний мандат. ООН офіційно визнає ці дії геноцидом і щороку нагадує, що це найбільша різанина в Європі після Другої світової.
Військовий і судовий «післясмак» також промовистий: Ратко Младіча засудили до довічного ув’язнення за геноцид та інші злочини, а суд у Гаазі не відпустив його навіть на тлі важкого стану здоров’я. Покарання стало запізнілою, але принциповою відповіддю на воєнні злочини.
Сам Морійон прожив решту життя із провиною: у 2010-му його вигнали з меморіалу в Сребрениці жінки, які вважали, що він не виконав обіцянки «не залишити» місто. Це людський вимір провалу системи: символічний захист не рятує, якщо механізм захисту порожній.
Чому це важливо Україні саме зараз? Бо світ паралельно торгується про строки й рамки завершення російсько-української війни. Президент Володимир Зеленський заявляв, що США тиснуть на досягнення рішення до літа 2026-го, а ключовою умовою називав ефективні гарантії безпеки.
На цьому тлі дедалі частіше звучить словосполучення «миротворча місія» — і тут Сребрениця стає червоною лінією. Британський RUSI попереджав: будь-яке перемир’я може вимагати подальшого миротворчого формату, але ООН переживає реформу й має обмеження, особливо коли у Раді Безпеки є сторона-агресор або її союзники.
Для України є й особиста іронія історії: з 1992 року українські військові та поліція брали участь у миротворчих операціях ООН, зокрема в UNPROFOR. Тобто Україна колись була частиною системи захисту інших — і тепер вимагає, щоб система не «зламалася» на її очах.
Урок Сребрениці для Києва — не в тому, що «миротворці не працюють», а в тому, що працює лише мандат із зубами. Якщо країні обіцяють «захист», має бути прописано: хто стримує порушника, якими силами, у які строки, з якими правилами застосування сили та відповідальністю за провал.
У Боснії злам стався там, де мандат дозволяв фактично лише самооборону, а політичні столиці боялися ескалації. У результаті «зона безпеки ООН» перетворилася на місце, куди цивільних зібрали, але не прикрили. Це найгірший сценарій для України в разі «замороження» війни під красивою назвою.
Тому розмова про припинення вогню має починатися не з дат, а з архітектури стримування. У Боснії війна завершилася лише після рішучішого міжнародного втручання, зокрема дій НАТО, які підштовхнули сторони до Дейтонських угод. Для України питання те саме: що саме зупиняє агресора від повтору?
Окремий блок — міжнародне гуманітарне право і трибунал у Гаазі як інструмент довгої пам’яті. Сребрениця показала: навіть коли справедливість запізнюється, її наявність дисциплінує майбутнє. Для України це аргумент не «відкласти правосуддя заради миру», а вбудувати відповідальність у мирні угоди.
Ще один місток до України — гуманітарна ціна затягування. ООН прямо описує зиму 2025–2026 як період, коли атаки на енергетичну інфраструктуру спричиняли масштабні перебої й «сценарії, що перевищують очікування» гуманітарних планів. Захист цивільних — це не лозунг, а електрика, тепло й лікарні.
Звідси й практичний висновок для переговорів: «безпекові гарантії для України» мають бути вимірюваними. Не лише політичні запевнення (як це було з Будапештським меморандумом), а інструменти з чіткими тригерами реагування, ресурсами, командуванням і відповідальністю за невиконання.
Морійон уособлював «відповідальність за захист» ще до того, як цей принцип став міжнародною доктриною. Але його особиста відвага не замінила системи: без мандата і сил він міг лише тимчасово привезти конвої й виграти час.
Для України небезпека «виграти час» без гарантій — це дозволити агресору перегрупуватися. Сребрениця попереджає: коли міжнародна спільнота називає щось «захистом», але не здатна забезпечити захист, вона створює моральну пастку для цивільних і політичну пастку для держави-жертви.
Парадоксально, але саме чесність щодо обмежень — ознака відповідального партнерства. Краще жорстко домовитися про реальні механізми стримування, ніж повторити ситуацію, де «безпечна зона» існує лише на папері та в заголовках.
Фраза «я вас не покину» в 2026-му звучить як запит до світу, що дискутує про мирні формули для України. Вона нагадує: залишити можна не тільки фізично — можна залишити мандатом без сили, обіцянкою без інструменту, співчуттям без рішень.
І якщо урок Сребрениці буде почутий, то в українському випадку «захист» означатиме не символ, а дію: здатність зупинити насильство, зберегти життя цивільних і не допустити повторення геноциду — ні в історії, ні в майбутньому.
