Другий раунд мирні переговори між Україною та Росією за посередництво США завершився в Абу-Дабі без «великої угоди», але з найбільш відчутним гуманітарним кроком за п’ять місяців. Символічно: дипломатія повернулася в площину того, що можна виміряти людьми.
Спецпосланець США Стів Віткофф повідомив, що сторони погодили обмін полоненими у форматі 314 військовополонених. За наявними даними, йдеться про 157 на 157, і обмін відбувся того ж дня. Це перша така операція за п’ять місяців.
Володимир Зеленський уточнив: частина звільнених українців перебували в неволі майже чотири роки. Після кадрів із автобусами в снігу та обіймами на телефонних дзвінках стає видно головне: обмін полоненими — єдиний «міст довіри», який поки витримує.
За оцінкою редакції Дейком, саме гуманітарний трек сьогодні страхує перемовини від зриву: він дає політикам результат без негайної зміни лінії фронту й дозволяє США показувати «тактильний прогрес», не закриваючи очі на глухий кут по суті війни в Україні.
Віткофф назвав дискусії «конструктивними» і такими, що фокусуються на створенні умов для «тривалого миру». У цій формулі важливе слово «умови»: воно переносить суперечку з підписів під документом на архітектуру виконання — а це найболючіше місце будь-якого припинення вогню.
Зеленський, підтримуючи будь-який реалістичний формат, знову підкреслив потребу гарантії безпеки, включно з участю Вашингтона. Для Києва це не риторика, а відповідь на досвід попередніх «заморожувань», коли Росія зберігала можливість повторного удару.
Російський представник Кирило Дмитрієв також говорив про «позитивний рух» і навіть про відновлення відносин Росія–США в межах економічної робочої групи. Це сигнал, що Кремль намагається винести частину торгу за межі суто українського досьє.
Паралельно з «мовою прогресу» залишається важіль тиску. Міністр фінансів США Скотт Бессент, за повідомленнями, пов’язує подальші санкції проти Росії з тим, як рухатимуться переговори. Санкційний режим стає не лише покаранням, а й параметром торгу.
Це породжує класичну дилему: чи підштовхує «батіг» до компромісу, чи стимулює затягування, коли кожна сторона чекає, що інша зламається першою. Поки що обидві демонструють витривалість: бойові дії тривають, а дипломатія працює «в просвіті» між ударами.
Найскладніша частина — Донецька область. Москва хоче, щоб Україна відвела війська з усієї області, включно з лінією укріплених міст. Київ натомість говорить про фіксацію по поточній лінія фронту й відкидає односторонній відступ.
У таких вимогах закладена логіка «перемоги на папері»: контроль над регіоном без прориву оборони. Для України це означало б втрату ключових оборонних вузлів без гарантій, що Росія зупиниться. Тому розмова про карту одразу впирається в механізми стримування.
Ще один вузол — Запорізька АЕС. Київ наполягає, що станція має повернутися під український контроль, тоді як голова «Росатома» заявляє про готовність до міжнародної співпраці, але з умовою, що об’єкт «має бути російським». Це не технічна деталь, а питання суверенітету.
Тут США отримують окреме поле для посередництво: ядерна безпека дає можливість говорити про інспекції, доступ персоналу й зовнішнє живлення без негайного вирішення статусу території. Але й ризик очевидний: тимчасові схеми легко стають «новою нормою».
Важливо й те, що попередні раунди контактів у Туреччині теж дали переважно обміни, без прориву по політичній частині. Тобто нинішній результат — радше підтвердження шаблону, ніж злам тенденції: гуманітарне можливо, стратегічне — ні.
Тому домовленість «зустрітися знову», можливо у США, варто читати як ставку Вашингтона на довгий процес із накопиченням малих кроків. Це нагадує переговори, де головне — не фінальний підпис, а дисципліна підтримувати канал і мінімізувати зриви.
Окремим маркером залишається статистика втрат, яка підживлює політичні позиції. Зеленський називав цифру загиблих українських військових близько 55 тисяч, тоді як оцінки втрат РФ у західних дослідженнях Москва відкидає. Розрив у даних ускладнює спільну «реальність переговорів».
Для суспільств по обидва боки обмін полоненими — не арифметика, а історії повернення. Саме вони можуть створювати запит на продовження контактів, навіть коли еліти не готові поступатися. Але цей ресурс емоцій швидко вигорає, якщо фронт не стихає.
У короткій перспективі можна очікувати повторення «пакетної логіки»: ще один обмін, ще один раунд, ще одна заява про конструктивність — і паралельно торг за гарантії безпеки та санкційні параметри. Проблема в тому, що час працює по-різному для сторін.
Для України ключовим індикатором стане не тон заяв, а зміст: чи з’являться зрозумілі запобіжники від повторної агресії, чи бодай перший контур міжнародного нагляду за режимом тиші. Для РФ — чи вдасться перетворити діалог на послаблення зовнішнього тиску.
Отже, Абу-Дабі дав крок уперед там, де найменше політики й найбільше людського — в обміні. Але «великий мир» упирається в три вузли: території, гарантії безпеки та статус критичної інфраструктури на кшталт Запорізької АЕС. Поки їх не розв’язано, переговори залишаться марафоном малих рішень.
