Повернення мюзиклу «La Cage aux Folles» на паризьку сцену стає подією, що поєднує історію французького театру, боротьбу за видимість ЛГБТК+ спільноти та розвиток нового формату музичного театру Парижа. Режисер Олив’є Пі прагне довести, що французький театр готовий прийняти сміливу постановку, яка поєднує гумор, політичну сатиру і драг-культуру.
Пі переклав і переосмислив американський мюзикл, заснований на французькій п’єсі, і вирішив повернути його на сцену саме у Théâtre du Châtelet. Це місце нині переживає творче перезавантаження, а французький мюзикл отримує друге дихання завдяки амбіційному керівництву нового директора, який прагне відкрити театр для ширшої аудиторії.
У 1980-х роках стрічка «La Cage aux Folles» стала проривом у культурній політиці Франції, адже вперше представила гей-пару без маскування чи натяків. Пі зізнається, що відчував суперечливі емоції, переглядаючи фільм підлітком. Тоді це була єдина видимість ЛГБТК+ групи у французькому театрі, але водночас образи здавалися стереотипними.
Новий мюзикл прагне переосмислити цей спадок, поєднавши комедійну традицію та політичний меседж. У центрі сюжету — пара Албен і Жорж, чия родина опиняється під тиском консервативних ідеологій. Питання прийняття, сімейних зв’язків і права на самовираження звучать у виставі як універсальні теми сучасного суспільства.
За словами Пі, у 2020-х роках мюзикл став ще актуальнішим. У час, коли анти-ЛГБТК+ риторика зростає у багатьох країнах, «La Cage aux Folles» перетворюється на політичне мистецтво. Образ консерватора Едуара Диндона сьогодні відчитується як символ популізму, що прагне контролювати приватне життя людей.
Актор Лоран Лафітт у ролі Албена/Зази підсилює цю ідею нової чутливості. Його виконання поєднує емоційну глибину, елементи драг-культури та комедійний стиль французького театру. Камерний простір сцени створює інтимність, у якій глядач бачить не лише персонаж, а й людину з власною історією.
Партнер Албена, Жорж, якого грає Дем’єн Бігурдан, вносить у виставу нотку стабільності. Для актора ця роль стала першою можливістю зіграти відкритого гей-персонажа за 25 років кар’єри. Він наголошує, що французький театр досі рідко пропонує такі ролі, а сучасний театр Європи має змінювати підходи до репрезентації.
Однією з найскладніших задач для Пі був переклад легендарних пісень. Робота над текстами тривала півтора року, а культова «I Am What I Am» стала найважчим викликом. Режисер вважав, що без збереження сили оригіналу новий французький мюзикл був би приречений на невдачу.
Поради попередників і визнання попередніх постановок додали впевненості автору. Успіх «Les Misérables» минулого сезону показав, що французький театр здатен адаптувати глобальні історії та робити їх ближчими місцевій публіці. Це надихнуло театр на створення власного Americano-French musical.
Драг-культура посідає центральне місце у постановці. Пі сам має багаторічний досвід у кабаре як Miss Knife і наголошує, що ця форма сценічного мистецтва Франції потребує нового життя. Вистава повертає естетику трансформістських кабаре Парижа, нагадуючи про їхню роль у розвитку гендерного мистецтва.
Режисер визнає, що драг для нього — спосіб розповісти історію, а не лише візуальний ефект. Він підкреслює, що виконання у високих підборах і важкому костюмі вимагає вміння, яке не поступається класичній опері. Порівняно з постановкою Вагнера він називає це «дитячою грою», натякаючи на складність виконання у мюзиклі.
Прем'єра «La Cage aux Folles» має не лише мистецьку, а й інституційну вагу. Théâtre du Châtelet пережив труднощі через фінансовий дефіцит та кадрові зміни, але Пі зумів повернути довіру публіки. Він скоротив витрати, продав непотрібні активи театру й отримав значні прибутки завдяки національним турам.
Призначення Пі викликало дискусії, адже конкурс на посаду виграли дві жінки, однак мер Парижа Анн Ідальго обрала саме його. Скандал спричинив обурення у світі французького театру, але режисер використовує виклик для побудови нової художньої стратегії театру.
Митець зізнається, що після Авіньйонського фестивалю, який він називає «чистилищем», Châtelet став для нього оазою, де він поєднує музику й драму. Французький театр давно прагнув такого балансу, і нинішня інституція пропонує платформу для експериментів на перетині жанрів.
Постановка Пі зберігає іронію, яскравість і дотепність, властиві оригіналу, але додає складний політичний вимір. У час, коли культурна політика Франції все частіше стає полем боротьби між прогресивним і консервативним таборами, мюзикл набуває символічної ролі.
На сцені зображена родина, яка бореться за право існувати в консервативному оточенні. Албен відмовляється приховувати свою ідентичність, і саме цей жест перетворює спектакль на маніфест. Така драматургія робить «La Cage aux Folles» прикладом того, як театральна індустрія може реагувати на політичні тренди.
Фінальні репетиції показують, що команда створила виставу, яка поєднує візуальний стиль американського мюзиклу та інтелектуальну традицію французької сцени. Цей симбіоз дозволяє сприймати спектакль як міст між двома культурами, що збагачують одна одну.
Для Пі важливо, що театр здатен одночасно зберігати спадщину і трансформуватися. Він переконаний, що ставить виставу у правильний момент, коли суспільство готове заново обговорити питання ідентичності, свободи та мистецького ризику. «La Cage aux Folles» повертається до Франції не як копія, а як оновлена культурна подія.
