На карті України ще можна знайти населені пункти, де життя майже згасло. Одним із таких є село Щурі Тульчинської громади на Вінниччині. Колись тут лунав дитячий сміх, люди працювали, створювали родини та будували майбутнє. Сьогодні ж усього села залишилася одна людина — 76-річна Галина Майстер.
Жінка народилася у Щурах і прожила тут усе своє життя. Вона пам’ятає часи, коли населений пункт був наповнений життям, а на вулицях можна було зустріти сусідів і знайомих. За її словами, раніше тут налічувалося близько десяти житлових будинків, у яких мешкали великі родини.
Місцеві діти ходили до школи в сусіднє село Зарічне, туди ж дорослі вирушали на роботу. Попри відсутність магазину чи інших об’єктів інфраструктури, люди пристосувалися до такого способу життя і десятиліттями підтримували існування маленького населеного пункту.
Проте з роками ситуація почала змінюватися. Молодь виїжджала до міст або більших сіл, де були робота, школи та кращі умови для життя. Старші мешканці поступово відходили у вічність. Будинки залишалися порожніми, подвір’я заростали бур’янами, а село повільно втрачало своїх жителів.
Останні сусіди Галини Майстер залишили Щурі кілька років тому. Сьогодні навколо її оселі стоять занедбані будинки з вибитими вікнами та похиленими парканами. Лише подвір’я жінки вирізняється доглянутою територією та ознаками життя.
Втім, роки даються взнаки. Через проблеми зі здоров’ям господині дедалі важче вести господарство самостійно. Воду доводиться носити з криниці, а продукти та найнеобхідніші речі привозять соціальні працівники або рідні.
На подвір’ї жінки живуть собаки та кіт, які стали для неї чи не єдиними постійними супутниками. Вона зізнається, що найбільше їй бракує людського спілкування. Біля будинку стоять стіл і лавка, однак гостей тут майже не буває.
Донька Галини Майстер, Зоя Темна, регулярно навідується до матері, коли має таку можливість. Вона розповідає, що кожен приїзд пов’язаний із численними побутовими турботами: потрібно привезти продукти, допомогти по господарству, прибрати в будинку та забезпечити матір усім необхідним.
Ситуацію ускладнює й віддалене розташування села. Дістатися сюди непросто, а будь-які побутові питання потребують додаткових зусиль. За словами доньки, раніше допомагав брат, однак зараз він проходить військову службу, тому основний тягар догляду ліг на родичів і соціальних працівників.
У місцевому старостаті розповідають, що ще кілька десятиліть тому у Щурах було одинадцять житлових будинків. Через відсутність інфраструктури та природне скорочення населення люди поступово переселялися до більших населених пунктів.
Особливо складною ситуація стала для літніх мешканців. Громада намагалася допомагати їм переїжджати ближче до Копіївки, де були магазини, медичні послуги та можливість отримувати необхідну допомогу. Саме тому сьогодні в селі офіційно зареєстровано лише кілька людей, а фактично проживає одна жінка.
Щурі не мають газопостачання та централізованого водогону. Будинок Галини Майстер опалюється звичайною грубкою. Паливо допомагають заготовляти та доставляти працівники старостату.
Попри складні умови, жінка не хоче залишати рідну домівку. Для неї це не просто будинок, а місце, де жили її батьки, минуло дитинство та залишилися найважливіші спогади життя.
«Що ж я зроблю, як батьки тут побудувалися і жили. То вже мушу тут сидіти — де подінуся», — говорить вона.
Історія Галини Майстер стала символом долі багатьох українських сіл, які поступово зникають через демографічні зміни, міграцію молоді та відсутність перспектив для розвитку. Водночас вона демонструє неймовірну силу людської прив’язаності до рідної землі та дому.
У громаді сподіваються, що ситуація ще може змінитися. За словами старости, тут готові приймати внутрішньо переміщених осіб, які втратили житло через війну. Можливо, саме нові мешканці колись повернуть життя у село, де сьогодні серед десятка покинутих хат продовжує жити лише одна людина.
