Заява Володимира Зеленського про необхідність готуватися до можливого припинення постачань американської зброї звучить не як сигнал тривоги, а як фіксація вже зрозумілої реальності. Війна входить у фазу, де політичні ризики стають не менш значущими, ніж військові. І залежність від одного джерела озброєнь перетворюється на стратегічну вразливість.
Українська армія протягом двох років будувала свою боєздатність на поєднанні західної допомоги та внутрішньої мобілізації ресурсів. Американська військова допомога — від артилерійських снарядів до систем ППО Patriot — стала критичним елементом цієї конструкції. Проте сама логіка війни підштовхує до перегляду: навіть найстабільніші союзники залишаються залежними від власних політичних циклів.
Це усвідомлення не є новим для Києва. Ще у 2023 році в українському керівництві почали обговорювати сценарій обмеження або зупинки допомоги, включно з варіантом, коли озброєння стане недоступним навіть за кошти. За попереднім аналізом «Дейком», саме тоді відбувся непомітний, але стратегічний зсув: від споживання ресурсів до їх створення всередині країни.
Найяскравішим проявом цього повороту стала ставка на дрони. У ситуації дефіциту артилерійських боєприпасів Україна почала масштабувати виробництво безпілотників — дешевших, гнучкіших і технологічно адаптивних. Це не лише компенсувало нестачу снарядів, а й змінило сам характер бойових дій, де точкові удари дедалі частіше замінюють масовану артилерію.
Паралельно постає інша проблема — протиповітряна оборона. Ракети до систем Patriot залишаються обмеженим ресурсом, і їх доступність залежить не лише від виробництва, а й від глобальних криз. Будь-яка ескалація в інших регіонах світу автоматично створює конкуренцію за ці ж самі засоби захисту. Україна опиняється в черзі, де пріоритети можуть змінюватися без її участі.
У цьому контексті розвиток власного оборонно-промислового комплексу перестає бути довгостроковою метою і стає питанням виживання. Йдеться не лише про виробництво дронів, а про ширший спектр: від ракетних технологій до спільних програм із партнерами. Ідея спільного виробництва — компроміс між повною автономією та залежністю, який дозволяє зберегти доступ до технологій і водночас зменшити політичні ризики.
Окремий вимір цієї стратегії — диверсифікація постачань. Україна поступово розширює коло партнерів, намагаючись уникнути критичної залежності від одного центру рішень. Це складний процес, адже ринок озброєнь обмежений, а конкуренція між покупцями зростає. Проте саме він формує нову архітектуру безпеки, де гнучкість важливіша за стабільність.
Політичний фактор залишається ключовим. Дискусії у США щодо обсягів підтримки, можливі зміни зовнішньополітичного курсу та внутрішні дебати в НАТО створюють поле невизначеності, яке неможливо ігнорувати. Україна більше не може дозволити собі розраховувати на сталість рішень, ухвалених за тисячі кілометрів.
У підсумку заява Зеленського — це не попередження про кризу, а констатація переходу до нової моделі. Україна поступово виходить із ролі отримувача допомоги і рухається до статусу виробника та партнера. Цей процес болісний, ресурсозатратний і повільний, але він змінює саму природу війни — з боротьби за ресурси на боротьбу за здатність їх створювати.
