Пакистанська дипломатія знову опинилася в центрі близькосхідної кризи. Начальник армії Асим Мунір прибув до Тегерана на тлі крихкого перемир’я між США та Іраном, а в Ісламабаді вже говорять про можливий другий раунд переговорів, хоч точної дати досі немає. Сам факт цієї поїздки важливіший за протокол: Пакистан намагається не просто приймати делегації, а втримати сам канал, через який ще можна говорити до нового зриву.
Це повернення Пакистану в роль миротворця виглядає несподівано лише на перший погляд. Саме Ісламабад допоміг зібрати попереднє перемир’я і прийняв 21-годинні прямі переговори американської та іранської сторін, які завершилися без угоди, але не без результату: сторони не розірвали контакт остаточно. У близькосхідній кризі такого масштабу вже саме збереження формату стає політичним активом.
Пакистан діє не як класичний нейтральний арбітр, а як держава, здатна одночасно говорити з Вашингтоном, не викликати автоматичної відрази в Тегерані й паралельно узгоджувати позиції з ключовими столицями Перської затоки. Не випадково пакистанське МЗС ще до першого раунду переговорів перевело «ісламабадський трек» у майже інституційний режим — аж до спеціального візового порядку для делегацій США та Ірану.
Як раніше оцінював Дейком, сила таких посередників полягає не в моральній бездоганності, а в корисності. Ісламабад пропонує не мир як готовий продукт, а платформу, де сторони можуть торгуватися без прямого політичного приниження. У цьому сенсі особливо показова роль Асима Муніра: в пакистанській системі саме військове керівництво має ту вагу, яка робить неформальні канали переконливішими за будь-які церемонні заяви цивільних відомств.
Але саме тут і починаються межі пакистанського успіху. Посередники нині впираються в три вузли, які не розв’язуються красивою дипломатичною сценою: ядерна програма Ірану, режим проходу через Ормузьку протоку та питання компенсації за воєнні збитки. Це не технічні деталі, а ядро конфлікту. Пакистан може зменшити температуру, запропонувати формат, купити сторонам час. Він не може самостійно змінити ціну, яку Вашингтон і Тегеран вимагають один від одного за деескалацію.
Через це нинішню пакистанську роль не варто романтизувати. Вона народжується не з нової сили, а з рідкісного збігу обставин. США потрібен посередник, який не викликає в Тегерана автоматичної підозри як прямий союзник війни. Ірану потрібен майданчик, де можна говорити, не виглядаючи таким, що капітулює перед Вашингтоном. Монархіям Затоки потрібен регіональний гравець, здатний підтримати паузу без різкого перекосу в бік однієї сторони. Саме в цій трикутній потребі й виникла нова пакистанська вага.
Та є й інший, менш зручний вимір. Пакистан і сам нещодавно жив у режимі власних силових криз і переговорних пожеж, зокрема шукав шляхи деескалації у відносинах з Афганістаном за посередництва Китаю. Тому його нинішня миротворча роль — не ознака стабільного геополітичного піднесення, а радше вдале перепозиціювання. Ісламабад не став раптом «центром миру»; він просто зумів перетворити власну стратегічну проміжність на дипломатичний ресурс.
Навіть якщо другий раунд переговорів знову відбудеться в Ісламабаді, це ще не означатиме близької «великої угоди». Найреальніший результат пакистанського посередництва зараз значно скромніший, але й значно цінніший: не дати кризі знову зірватися в повномасштабне бойове продовження, поки сторони перевіряють межі поступок. Пакистан може подовжити переговорний коридор. Завершити війну він не здатен. І саме тому його роль сьогодні така важлива: він не розв’язує конфлікт, але не дає йому остаточно закритися мовою сили.
