На Близькому Сході формується нова система військово-політичних зв'язків, здатна помітно змінити баланс сил у мусульманському світі. Саудівська Аравія, Туреччина та Пакистан уклали оборонну угоду, яка передбачає взаємну допомогу в разі зовнішньої агресії.
Документ підписали у Мецці — одному з найважливіших священних міст ісламу.
Саме місце підписання додає домовленості особливого символічного значення. Але набагато важливішим є зміст угоди.
За своєю логікою вона нагадує принцип колективної оборони, який лежить в основі НАТО: якщо одна країна зазнає нападу, інші учасники повинні відповідним чином відреагувати.
Водночас представники трьох держав наголошують, що нова домовленість має виключно оборонний характер і не спрямована проти конкретної країни.
Турецький міністр закордонних справ Хакан Фідан окремо зазначив, що в документі не названо жодного конкретного противника.
Реакція на потенційну загрозу, за його словами, може мати різні форми — від обміну розвідувальною інформацією та координації до безпосередньої військової підтримки.
Однак навіть без згадки конкретного ворога масштаб об'єднаного військового потенціалу трьох держав змушує уважніше придивитися до нової конструкції.
Що отримує новий військовий блок
Якщо розглядати військові можливості Саудівської Аравії, Туреччини та Пакистану разом, цифри виглядають масштабно.
Сукупно три країни мають близько 1,4 мільйона військовослужбовців.
На озброєнні перебуває близько 6000 танків.
Військово-повітряні сили трьох держав налічують приблизно 1000 бойових літаків.
На морі потенціал також значний: у сумі країни мають близько 21 підводного човна, 38 фрегатів і 15 корветів.
Але самі цифри ще не означають автоматичного створення єдиної армії.
Військові системи трьох держав суттєво відрізняються. Вони використовують різну техніку, мають власні системи командування, доктрини та політичні пріоритети.
Тому справжня сила нової угоди залежатиме не стільки від кількості танків чи літаків, скільки від того, наскільки ефективно країни зможуть координувати свої дії.
Чому саме зараз виникла така домовленість
Близький Схід протягом останніх років переживає серйозну трансформацію системи безпеки.
Старі союзи та домовленості дедалі частіше доповнюються новими регіональними форматами.
Країни регіону намагаються отримати більшу свободу дій і менше залежати від зовнішніх сил.
При цьому кожна з трьох держав має власні причини для поглиблення оборонного співробітництва.
Саудівська Аравія прагне зміцнювати власну безпеку на тлі нестабільності в регіоні та загроз із боку різних збройних угруповань.
Туреччина протягом останніх років демонструє дедалі більшу активність у питаннях регіональної безпеки та прагне посилювати свій вплив у мусульманському світі.
Пакистан, своєю чергою, має значний військовий потенціал, великий людський ресурс і власні стратегічні інтереси в регіоні.
Об'єднання цих можливостей створює нову платформу для співпраці.
Чому угоду порівнюють із НАТО
Порівняння з НАТО виникає насамперед через принцип взаємної оборони.
У класичному розумінні колективної безпеки країни домовляються, що напад на одного учасника не залишиться лише його проблемою.
Саме ця логіка робить нову домовленість між Саудівською Аравією, Туреччиною та Пакистаном особливо цікавою.
Якщо механізм запрацює на практиці, потенційний противник будь-якої з трьох держав повинен буде враховувати можливість реакції не однієї, а одразу трьох країн.
Це саме по собі може мати стримувальний ефект.
Водночас говорити про повний аналог НАТО поки зарано.
НАТО має десятиліття спільної військової інтеграції, усталені командні структури, стандарти, процедури та величезний досвід спільних операцій.
Нова угода поки що є політичною та оборонною домовленістю, а не створенням єдиного військового командування.
Іран не залишився осторонь
Поява нового тристороннього формату практично одразу отримала реакцію Ірану.
За два дні до підписання так званої «Мекканської угоди» міністр оборони Ірану Сейєд Маджид Ібн Реза запропонував Туреччині створити значно ширший військовий альянс.
До нього, за запропонованою концепцією, мали б увійти Іран, Туреччина, Саудівська Аравія, Пакистан та Єгипет.
Іранська ідея передбачає формування регіональної системи безпеки, яка дозволила б зменшити залежність країн Близького Сходу від зовнішніх військових сил.
На політичному рівні така концепція виглядає масштабно.
Але її реалізація була б надзвичайно складною.
Чому іранська пропозиція може залишитися лише ідеєю
Між потенційними учасниками такого широкого союзу існують серйозні суперечності.
Іран має складні відносини зі Сполученими Штатами.
Водночас США залишаються важливим партнером для Саудівської Аравії, Єгипту та Пакистану.
Туреччина також має членство в НАТО, хоча її зовнішня політика останніми роками стала значно більш самостійною.
Саме тому створення військового блоку, який одночасно об'єднав би Іран, Туреччину, Саудівську Аравію, Пакистан та Єгипет, вимагало б подолання величезної кількості політичних протиріч.
Колишній посол Польщі в Єгипті та Судані Гжегож Дземідович зазначає, що наразі реалізація такої концепції виглядає практично неможливою.
І справа не лише у відносинах із Вашингтоном.
У кожної держави є власне бачення регіональної безпеки, власні економічні інтереси та окремі проблеми із сусідами.
Саудівська Аравія опинилася в особливо важливій позиції
Для Ер-Ріяда нова угода може стати способом посилити власні оборонні можливості без повної залежності від одного зовнішнього партнера.
Саудівська Аравія традиційно підтримує тісні військові та безпекові відносини зі США.
Однак регіональна нестабільність змушує королівство розвивати й власні механізми безпеки.
Особливе значення мають загрози з боку угруповань у Ємені та загальна нестабільність навколо Червоного моря.
Раніше з'являлися повідомлення про підготовку Саудівської Аравії до масштабної військової операції проти єменських хуситів.
За інформацією ЗМІ, потенційний сценарій міг передбачати не лише удари з повітря та дії на морі, а й наземну операцію в центральній частині Ємену.
На цьому тлі для Ер-Ріяда наявність партнерів, які можуть надати військову або розвідувальну підтримку, має очевидну цінність.
Туреччина отримує ще один інструмент впливу
Для Анкари новий формат також має важливе значення.
Туреччина є однією з найпотужніших військових держав регіону та водночас членом НАТО.
Її географічне положення робить країну важливим гравцем одночасно на Близькому Сході, у Чорноморському регіоні, Середземномор'ї та на Кавказі.
Останніми роками Анкара намагається проводити більш самостійну зовнішню політику, підтримуючи відносини як із західними державами, так і з країнами мусульманського світу.
Участь у новій оборонній угоді дозволяє Туреччині посилити власну роль як одного з центрів регіональної безпеки.
При цьому Анкара не відмовляється від свого членства в НАТО.
Тобто нова домовленість може існувати паралельно із західними союзницькими зобов'язаннями.
Пакистан привносить власний військовий потенціал
Пакистан є третьою складовою нового формату.
Його роль особливо цікава через масштаб збройних сил та наявність значного військового досвіду.
Країна традиційно приділяє велику увагу розвитку сухопутних військ, авіації та ракетних можливостей.
Водночас Пакистан має власні складні відносини з Індією, а отже питання регіонального стримування для Ісламабада є надзвичайно важливим.
Співпраця з Туреччиною та Саудівською Аравією дає Пакистану можливість розширювати мережу стратегічних партнерств.
Чи може новий альянс змінити баланс сил
У теорії — так.
Об'єднання трьох держав із населенням у сотні мільйонів людей, великими арміями, сучасною авіацією та значним військово-морським потенціалом створює вагомий фактор регіональної безпеки.
Але реальна військова сила союзу визначається не просто арифметикою.
Наприклад, 6000 танків не означають, що всі вони можуть бути одночасно використані в одному напрямку.
Те саме стосується літаків, кораблів і чисельності особового складу.
Для реальної колективної оборони необхідні спільні системи зв'язку, розвідки, логістики, планування та командування.
Якщо ці механізми не будуть створені, новий альянс залишатиметься передусім політичним сигналом.
Якщо ж країни поступово інтегрують свої військові структури, значення домовленості може істотно зрости.
Найбільша інтрига — хто стане потенційним противником
Офіційно новий альянс не спрямований проти конкретної країни.
Це важлива політична деталь.
Жодна зі сторін не називає державу, яку нова угода мала б стримувати.
Саме тому робити висновок про конкретного потенційного противника було б передчасно.
Однак будь-який оборонний союз автоматично змінює стратегічні розрахунки сусідів.
Якщо три країни демонструють готовність діяти разом, потенційні противники змушені враховувати новий фактор.
Це може стосуватися не лише прямого військового конфлікту.
Навіть ризик економічної блокади, ударів по інфраструктурі, кібероперацій або інших форм тиску може розглядатися в рамках ширшої системи безпеки.
Мекка стала символічним місцем для нової угоди
Місце підписання домовленості також має значення.
Мекка є одним із найсвятіших міст ісламу та важливим релігійним центром для мусульман усього світу.
Тому підписання там угоди між трьома великими мусульманськими державами має сильний символічний ефект.
Це дозволяє представити домовленість не лише як військовий документ, а і як прояв ширшої регіональної солідарності.
Втім, політична реальність значно складніша за символіку.
У кожної країни залишаються власні стратегічні інтереси.
Близький Схід може перейти до нової системи союзів
Протягом десятиліть безпекова архітектура Близького Сходу значною мірою залежала від присутності та впливу зовнішніх держав.
США залишаються одним із ключових гравців.
Однак дедалі більше країн регіону прагнуть створювати власні механізми безпеки.
Нова угода між Саудівською Аравією, Туреччиною та Пакистаном може стати одним із проявів цієї тенденції.
Якщо співпраця розвиватиметься, до неї потенційно можуть додаватися нові механізми координації — від спільних навчань та обміну розвідданими до координації оборонних програм.
І тоді мова вже йтиме не просто про політичну декларацію.
Чи стане це новим НАТО
Поки що — ні.
Порівняння з НАТО є радше метафорою, яка описує принцип взаємної оборони.
У нового тристороннього формату немає тієї інституційної структури, яку НАТО створювало десятиліттями.
Немає й гарантії, що в разі конфлікту всі три держави однаково швидко та масштабно вступлять у нього.
Проте сама домовленість уже є важливим сигналом.
Саудівська Аравія, Туреччина та Пакистан показали готовність формалізувати взаємні оборонні зобов'язання.
А це означає, що система безпеки Близького Сходу поступово стає більш багатополярною.
Іран уже запропонував власну альтернативну модель, до якої хоче залучити ще дві держави.
Це може свідчити про початок ширшого процесу — боротьби за формування нової архітектури безпеки регіону.
Поки невідомо, наскільки далеко зайде цей процес.
Але якщо новий альянс почне перетворювати політичні домовленості на реальну військову координацію, Близький Схід може отримати зовсім іншу систему стримування.
І тоді цифри — 1,4 мільйона військових, близько 6000 танків та приблизно 1000 бойових літаків — будуть важливі не самі по собі.
Набагато важливішим стане питання, чи зможуть три держави перетворити свій величезний окремий військовий потенціал на справді єдину силу, здатну діяти разом у разі великої кризи.
