У Кабулі п’яту річницю повернення Талібану до влади відзначають як тріумф. Чорно-білі прапори висять над вулицями, плакати вихваляють загиблих бійців, а офіційна риторика говорить про незалежність і кінець епохи, коли майбутнє Афганістану визначали іноземні армії.
Ця картина не повністю штучна. Після двох десятиліть війни значна частина афганців справді отримала те, чого роками не мала: передбачуваність. Блокпости більше не належать ворогуючим арміям, таліби не підривають урядові установи, які тепер контролюють самі, а бойові дії не охоплюють країну в колишньому масштабі.
Саме безпеку Талібан називає своїм головним досягненням. Але на п’ятому році влади цей аргумент уперше стикається з серйозною перевіркою. У північних провінціях зростає активність озброєних противників режиму, на сході майже відкрито конфліктує Пакистан, а всередині країни накопичуються економічна безвихідь і соціальне роздратування.
За оцінкою Дейком, Афганістан входить у небезпечну фазу, коли авторитарна стабільність починає втрачати головну перевагу — відчуття, що за відмову від свобод суспільство принаймні отримало порядок. Якщо порядок теж стає крихким, сам фундамент талібської легітимності слабшає.
Талібан контролює державу жорстко й майже без політичної конкуренції.
Дівчата позбавлені можливості здобувати середню та вищу освіту. Обмеження для жінок залишаються одними з найсуворіших у світі. Релігійні меншини стикаються із закриттям місць поклоніння, критиків переслідують, журналісти й правозахисники працюють під постійним ризиком арешту або зникнення.
Ця система не прагне суспільного консенсусу.
Вона прагне підпорядкування.
Верховний лідер Хайбатулла Ахундзада зміцнює вертикаль через особисто відданих людей, яких направляють у провінції за перших ознак непокори. Центр не просто управляє державою — він постійно перевіряє, чи не виникає деінде альтернативний осередок впливу.
Поки цей механізм працював на тлі загального припинення війни, він здавався стійким.
Тепер з’являються тріщини.
Однією з них стає Бадахшан — гірська північно-східна провінція, що межує з Китаєм, Пакистаном і Таджикистаном.
Там почастішали атаки на представників Талібану, вбивства посадовців і локальні зіткнення. В одному районі невелика група противників режиму навіть ненадовго захопила поліцейський штаб.
Поки це не організоване повстання загальнонаціонального масштабу.
Але для Талібану небезпечна не лише чисельність противника.
Небезпечний сам факт появи територій, де контроль уже потрібно доводити зброєю.
П’ять років тому таліби перемогли багато в чому тому, що попередня афганська держава втратила віру у власну здатність утримувати країну. Райони падали один за одним швидше, ніж їх реально завойовували.
Для нинішньої влади тому особливо важливо не допустити зворотного психологічного процесу.
Коли люди бачать, що опір можливий, змінюється сама оцінка ризику.
У Бадахшані вже є жителі, готові підтримувати антиталібські групи через безробіття, конфіскацію природних ресурсів і надмірний контроль влади.
Це поки не масова революція.
Але саме з таких локальних образ і починається політична ерозія режимів, які виглядають монолітними.
Друга проблема набагато масштабніша — Пакистан.
Протягом десятиліть Ісламабад був одним із головних зовнішніх факторів, що допомагали Талібану вижити. Тепер відносини між колишніми партнерами наблизилися до прямого військового конфлікту.
Пакистан уже проводить удари по афганській території, вимагаючи від Кабула приборкати бойовиків, які атакують пакистанські цілі.
Кількість загиблих цивільних після таких ударів вимірюється сотнями.
На кордоні стоять погано оснащені афганські сили, а взаємна недовіра зростає.
Ісламабад підозрює Талібан у небажанні або нездатності контролювати угруповання, що діють проти Пакистану.
Талібан, своєю чергою, підозрює Пакистан у підтримці власних афганських противників.
Навіть якщо така підтримка обмежена або непостійна, сама можливість змінює баланс.
Будь-яке озброєне підпілля стає значно небезпечнішим, коли бачить поруч державу, потенційно зацікавлену в його існуванні.
Для Талібану це майже історична іронія.
Рух, який десятиліттями використовував транскордонну географію як стратегічну перевагу, тепер сам стикається з тією ж проблемою: його противники можуть шукати тил, гроші, зброю та політичне прикриття за межами Афганістану.
Третя загроза не має автоматів.
Це економіка.
Безробіття залишається масовим. Після скорочення міжнародної допомоги продовольча нестабільність різко посилилася, а крайній голод поширюється з однієї провінції в іншу.
Мільйони людей живуть у країні, де держава може збирати податки й будувати дороги, але не здатна створити достатню кількість робочих місць.
Для молодого населення така модель особливо небезпечна.
Величезна кількість безробітних чоловіків у країні з багаторічною традицією збройної боротьби — це не лише соціальна проблема.
Це кадровий резерв для будь-якого нового радикального руху.
Людина без роботи, перспективи й політичного голосу значно вразливіша до ідеї, що зброя може дати їй статус, гроші або сенс.
Талібан добре знає цей механізм.
Саме він допоміг руху пережити двадцять років американської присутності.
Тепер той самий механізм може працювати проти нього.
Особливо руйнівною для довгострокового розвитку залишається заборона освіти для дівчат.
Близько 2,4 млн афганських дівчат фактично усунуті від навчання після початкової школи.
Це не лише питання прав людини.
Це економічна політика з величезною відкладеною ціною.
Країна сама відмовляється від значної частини майбутніх лікарів, учителів, підприємців, чиновників і кваліфікованих працівників.
Кожен рік такої заборони збільшує відставання.
Дівчина, яка втратила п’ять років освіти, не повертається автоматично до нормального життя наступного дня після зміни закону.
Потрібні роки, щоб відновити покоління людського капіталу.
У цьому сенсі Талібан не просто заморожує Афганістан у теперішньому.
Він уже формує його слабкість у 2030-х.
Влада намагається компенсувати ізоляцію зовнішньою прагматикою.
Талібан розширює торгівлю з державами Центральної Азії, будує дороги, дамби й канали, веде переговори з європейцями про повернення афганських мігрантів і хотів би відновлення контактів зі Сполученими Штатами.
Логіка зрозуміла.
Світ може не любити Талібан, але він боїться нестабільного Афганістану ще більше.
Нікому не потрібна нова хвиля біженців.
Нікому не потрібен новий центр міжнародного тероризму.
Нікому не потрібен вибух наркотрафіку або чергова громадянська війна.
Саме на цю втому світу й розраховує Кабул.
Талібан пропонує зовнішнім державам своєрідну угоду: не вимагайте від нас політичної трансформації, а ми дамо вам передбачуваний Афганістан.
П’ять років ця формула частково працювала.
Тепер постає питання, чи може вона працювати далі.
Безпека, якою пишається режим, уже не така безумовна.
На півночі діють збройні противники.
На сході б’є Пакистан.
Ісламська держава залишається загрозою, навіть якщо її можливості були обмежені.
У містах з’являються рідкісні, але показові протести.
У червні звучало гасло «Робота, освіта, свобода».
Саме поєднання цих трьох слів для Талібану особливо небезпечне.
Воно об’єднує економічну, соціальну й політичну незадоволеність.
Люди можуть терпіти репресію, якщо життя стає стабільнішим.
Можуть терпіти бідність, якщо бачать перспективу.
Можуть приймати сувору владу, якщо вона гарантує порядок.
Але значно складніше одночасно приймати безробіття, голод, відсутність освіти, політичне мовчання й повернення небезпеки.
Саме тут виникає ризик накопичення криз.
Жодна з них окремо поки не виглядає смертельною для Талібану.
Антиталібські групи слабкі.
Пакистан навряд чи зацікавлений у повному колапсі сусіда.
Економічні труднощі тривають роками.
Масові протести залишаються рідкістю.
Але авторитарні системи часто падають не через одну проблему.
Вони стають нестійкими, коли кілька проблем починають підсилювати одна одну.
Безробіття полегшує вербування до збройних груп.
Пакистанський тиск послаблює прикордонні райони.
Репресії штовхають невдоволених до підпілля.
Міжнародна ізоляція обмежує доступ до інвестицій.
Заборона жіночої освіти знижує потенціал розвитку.
Кожна тріщина робить інші небезпечнішими.
Талібан поки має головну перевагу — відсутність сильного загальнонаціонального суперника.
Немає альтернативної влади, яка могла б завтра взяти Кабул.
Немає великої армії, готової кинути виклик режиму.
Немає зовнішньої коаліції, що прагне повторити 2001 рік.
Саме тому говорити про неминучий крах передчасно.
Але п’ята річниця влади показує інше.
Талібан пройшов фазу завоювання.
Тепер починається значно складніший іспит — управління країною, яку вже не можна нескінченно пояснювати спадщиною попереднього режиму або іноземною окупацією.
Після п’яти років кожна проблема стає проблемою самого Талібану.
Безробіття — його.
Голод — його.
Освіта — його.
Конфлікт із Пакистаном — його.
Репресії — теж його.
У 2021 році рух міг переконливо сказати афганцям: ми закінчили війну.
У 2026-му цього вже недостатньо.
Тепер йому доведеться відповідати на складніше питання: що саме він побудував після перемоги.
Святкові прапори в Кабулі дають одну відповідь.
Закриті школи для дівчат, блокпости в Бадахшані, безробітні молоді чоловіки та афганські війська біля пакистанського кордону — іншу.
П’ять років тому Талібан захопив державу.
Тепер з’ясовується, чи здатен він утримати країну не лише страхом, а й результатом.
І якщо його головним результатом була безпека, саме її поступова ерозія може стати найнебезпечнішим викликом для режиму, який сьогодні святкує свою непохитність.
