Протягом 12‑річного понтифікату Франциск обіцяв «горизонтальну» церкву та синодальність, прагнув ослабити централізовану монархію у Ватикані. Хоч іноді діяв авторитарно, саме конфлікти з консерваторами вивели престол Петра з ореолу недоторканності й наблизили його до сучасного світу.
У ранкові години наступного дня після Великодня, 21 квітня 2025 року, світ дізнався про смерть Папи Франциска. Його кардинальне послання — «Церква має бути для всіх» — поєднувалося з амбіціями реформувати саму природу папської влади. Багато хто в католицькому світі зітхнув із полегшенням: ліберальні єрархи, інтелектуали та парафіяни сподівалися, що той, хто стояв під прапором ІІ Ватиканського собору, принесе довгоочікувану модернізацію. Однак Франциск залишив неоднозначну спадщину: він мріяв про горизонтальніший підхід, але часто користувався старими інструментами централізації — проте саме це спричинило колізії, які демістифікували папський престол.
Папа Франциск благословляє зібраних вірних з балкона базиліки Святого Петра в Римі в неділю Яра Нарді
Візія синодальності та «горизонтальної» церкви
Після ІІ Ватиканського собору (1962–1965 роки) багато теологів і активістів сподівалися на кардинальну децентралізацію: менше зверхності з Риму, більше відповідальності місцевих єпископів, залучення мирян до прийняття ключових рішень. Франциск неодноразово повторював, що Церква має стати більш «синодальною» — відкритою до діалогу та реального розподілу влади між єпископами, священиками й мирянами. Він прагнув зменшити «монархічний» характер папської влади, виголошуючи необхідність «суворо слухати голос Святого Духа в серцях людей».
У перші роки понтифікату багато хто сприймав ці обіцянки як істотний зсув: були скликані синоди професійних груп, місцеві єпархії долучали мирян до обговорення єпископських призначень та пастирських ініціатив. Проте практична реалізація цих задумів виявилася значно складнішою, ніж гучні слова.
Дві великі спроби послабити централізацію — й їхній результат
Найбільш показовими стали дві «гучні» спроби Франциска.
Спроба обмежити традиційну латинську месу.
Після II Ватиканського собору папа Павло VI впровадив реформу літургії й замінив традиційну месу новою, розмовною мовою. У 2007 році Бенедикт XVI вже дозволив обмежене священнодійство старої латинської меси, щоб задовольнити традиціоналістів. Франциск 2021 року майже скасував це рішення, аргументуючи: «Єдність Церкви важливіша за літургійні паралелі». Однак більшість єпископів чи то з небажанням, чи то через тиск місцевих громад обмежень не запровадили, або робили це вибірково — що спровокувало хвилю протестів, зростання популярності традиціоналістських громад та новий приплив молоді до латинської меси.
Суперечка навколо благословення партнерств одностатевих пар.
Однією з останніх «ліберальних» ініціатив був документ конгрегації з доктрини віри «Fiducia Supplicans», який дозволяв окремим священикам благословляти союзи одностатевих пар у конкретних пастирських обставинах. У багатьох Європейських та Північноамериканських єпархіях документ ухвалили як жест милосердя. Проте в Африці, Латинській Америці й Азії консервативні єпископи одностайно відмовилися втілювати рекомендації — аж до публічних заяв про непокору. Папа не наважився на жорстку експедицію: рішення залишилося в зоні «пастирської дискреції», підкріплене багатозначними формулюваннями, а африканське неприйняття перетворилося на демонстрацію, що місцеві церкви залишаються вільними від безапеляційного впливу Риму.
У цих двох випадках помітне ослаблення дисциплінарного «апарату» папства: замість тотального розподілу рішень Рим змушений враховувати настрої та силу місцевих єрархів. Сам Франциск визнавав, що без локальної підтримки жодна реформа не «злетить».
На балконі собору Святого Петра після обрання папою. Він взяв папське ім’я Франциск на честь святого Франциска Ассізького, суворого монаха, присвяченого побожності та бідним. Вінченцо Пінто
Наслідки демістифікації престолу
За словами колумніста Росса Даута, найсильніший ефект такого «демістифікування» — це припинення віри консерваторів у «непомильність» Риму. Доки ліберали та реформатори дивилися на папство як на арбітра в спірних питаннях, консервативні єрархи з повагою й страхом ставилися до беззаперечного авторитету Риму. Але коли сам Франциск, озброєний вченням ІІ Ватикану й колегіальністю, примусив їх до відкритого протистояння, протестів і фактичного небажання виконувати розпорядження, остання опора «імперської папської влади» похитнулася.
У ролі «кроку в бік» ці події мають такі наслідки:
- Втрата авторитету дисциплінарного важеля. Папа більше не може покладатися на миттєве введення обмежень через кардиналів і місцевих єпископів.
- Сприяння «плюралізації інтерпретацій». Різні регіони тлумачать вказівки Риму по‑своєму, часто всупереч офіційним намірам.
- Відкритий простір для мирян. Підвищилася роль мирян у дискусіях про реформи, адже чутливі теми вже не вирішуються лише у Ватикані.
Нові можливості та виклики
Робота над «демістифікацією» папської влади має подвійний ефект. З одного боку, послаблений авторитет Риму істотно ускладнює енергійну боротьбу з глобальними викликами: захист життів ненароджених, єдність релігійних позицій у питаннях моралі, чітка координація під час масштабних церковних переходів. Без очевидного централізованого керівництва складніше мобілізувати єпископат та мирян узгоджено.
З іншого — відпала частина опозиції з боку консерваторів, які раніше блокували зміни під страхом папської каральної машини. Тепер Церква здатна тестувати нові форми богослужіння, соціальної діяльності та включати більше голосів у діалог. Зникає «останній стереотип» про позаполітичність Риму та незмінність структури папської влади.
Папа Римський Франциск у соборі Святого Патріка в Нью-Йорку в 2015 році. Його було обрано після відставки Папи Римського Бенедикта XVI у 2013 році, але мало хто очікував, що він буде прагнути трансформувати свою церкву з таким завзяттям. Чанг Лі
Провідущий крок уперед
Чи змогли б ми дійти до аналогічного стану «демістифікації» під керівництвом більш консервативних пап? Ймовірно, так. Цей процес розпочався ще в середині ХХ століття, прискорившись під тиском глобальних комунікацій і кризи зловживань у Церкві. Однак саме Франциск, балансуючи між бажанням реформ і звичними централістськими інструментами, фактично підживив протистояння, що стало каталізатором остаточного руйнування старої моделі.
Як це вплине на наступника й на майбутнє престолу Петра? Після папської ери Франциска наступному Папі доведеться створювати авторитет не через догматичний моноцентризм, а через довіру, здобуту діалогом, відкритістю та життям у реальному культурному контексті. Ті, хто обиратиме нового понтифіка, усвідомлюють: без віри у доцільність рішень Риму Церква ризикує перетворитися на спільноту консенсусу, яка водночас має владу, але є вразливою до фрагментарності та політичних суперечок.
Папа Франциск завершив еру «імперського» престолу, де влада базувалася на безапеляційному авторитеті; він запустив еру постімперської Церкви, в якій престол святого Петра зберігає свій символічний тягар, але реальна дорадча влада розпорошена серед пастирів і мирян. І хоча ця модель зовсім не безпроблемна, вона, можливо, є необхідною відповіддю на виклики XXI століття: кліматичну кризу, глобальні міграції, технологічні трансформації та новий запит на аутентичність і зв’язок між вірою та повсякденним життям.
