Папа Лев XIV під час польоту до Бейрута вдруге за кілька днів публічно наголосив: створення палестинської держави поряд з Ізраїлем є «єдиним рішенням», яке здатне забезпечити справедливість для обох народів та принести довгостроковий мир у регіон. Його слова пролунали на тлі війни в Газі, жорсткої позиції уряду Нетаньягу та спроб Туреччини повернути собі роль посередника між Заходом і Близьким Сходом.
У своїй першій повітряній пресконференції Лев XIV підтвердив давню лінію Святого Престолу: Ватикан визнає лише двієдину формулу – безпеку для Ізраїлю та повноцінний палестинський суверенітет на Західному березі, у Східному Єрусалимі та в Газі. Він визнав, що нинішній ізраїльський уряд таке рішення не приймає, але саме тому, за словами понтифіка, потрібен «посередницький голос», який здатен говорити з обома сторонами й наполягати на справедливих умовах.
Ця заява пролунала після візиту папи до Туреччини, де Лев XIV провів закриті переговори з президентом Реджепом Таїпом Ердоганом. Папа прямо вказав: Анкара вже має досвід посередництва між Росією та Україною, а її контакти з Києвом, Москвою і Вашингтоном роблять Туреччину одним із небагатьох гравців, здатних реально вплинути як на війну в Україні, так і на конфлікт на Близькому Сході. Ватикан, своєю чергою, намагається підсилити цей канал моральним авторитетом Апостольської Столиці.
У випадку Гази Лев XIV повторив позицію, яку Святий Престол займає ще з 2015 року, відколи офіційно визнав палестинську державу. На тлі масованих ізраїльських операцій, тисяч загиблих і руйнування інфраструктури, у тому числі християнських громад, у Ватикані дедалі гучніше говорять про «непропорційність» застосування сили. Кардинал П’єтро Паролін раніше вже називав дії Ізраїлю «різаниною», а сам Лев XIV публічно підтримав цю оцінку, підкресливши, що вона відображає «думку Святого Престолу».
Для папи питання двох держав має не лише політичний, а й богословсько-моральний вимір. Ватикан виходить із того, що земля трьох монотеїстичних релігій не може бути монополізована однією нацією, а право євреїв на безпеку має співіснувати з правом палестинців на гідне життя і самовизначення. Саме тому Лев XIV наголошує: справедливий мир можливий лише тоді, коли і палестинська держава, і ізраїльська безпека будуть гарантовані міжнародним правом, а не лише військовою перевагою однієї зі сторін.
Позиція Ізраїлю наразі протилежна. Прем’єр-міністр Біньямін Нетаньягу неодноразово заявляв, що створення палестинської держави фактично означатиме «нагороду для ХАМАС» і створить ще одну плацдармну територію для атак по ізраїльській інфраструктурі. Він демонстративно ігнорує зовнішній тиск, заявляючи, що не потребує «запевнень чи лекцій» від жодного міжнародного лідера. На цьому фоні голос папи, хоч і не має військової сили, посилює політичну ізоляцію Ізраїлю в частині світу, де моральні аргументи ще мають вагу.
Однак Лев XIV уникає однобічної риторики. Він чітко визнає право Ізраїлю на безпеку та наголошує, що Святий Престол є «другом Ізраїлю». Ватикан намагається грати складну роль: підтримувати палестинську державність, не переходячи до відверто антиизраїльської позиції. Саме це, на думку папи, і дає йому можливість бути тим самим «медіатором», який здатний говорити і з Тель-Авівом, і з Рамаллой, і з Анкарою, і з Вашингтоном та Брюсселем.
Символіка маршруту першої великої подорожі Льва XIV також показова. Спершу Туреччина – світська держава з мусульманською більшістю, важливий член НАТО та регіональний гравець між Європою і Близьким Сходом. Потім Ліван – єдина арабська країна з християнським президентом, де католицька спільнота традиційно відіграє ключову роль у політичному балансі. Таким чином папа демонструє, що його близькосхідна стратегія виходить за межі лише ізраїльсько-палестинського конфлікту й охоплює ширший контекст міжрелігійного співіснування.
У Бейруті Лев XIV звернувся до ліванців із закликом залишатися в країні попри економічну кризу, політичну нестабільність та загрозу нових зіткнень на кордоні з Ізраїлем. Він прямо визнав: для молоді часто простіше емігрувати й будувати майбутнє у більш безпечних державах. Але, за словами понтифіка, саме присутність християн на Близькому Сході є запорукою того, що регіон не перетвориться на простір одновимірного релігійного конфлікту. Ліван, на його думку, має залишатися «маяком плюралізму» – попри всі ризики.
Важливо, що папа паралельно говорить і про інший великий конфлікт – війну Росії проти України. Лев XIV вказує, що Туреччина вже відіграла важливу роль, допомагаючи організовувати переговорні формати й гуманітарні ініціативи, зокрема стосовно зернової угоди. Тепер, коли США намагаються пришвидшити мирний процес, а Москва й Київ тестують різні дипломатичні канали, Ватикан бачить для себе завдання – не підміняти політиків, а задавати для них етичні рамки. Для Святого Престолу це означає: жоден мир не може будуватися на виправданні агресії та безкарності воєнних злочинів.
У випадку України та Палестини папа фактично говорить про спільний принцип: міжнародне право має бути не декларацією, а реальною системою стримувань і противаг. Там, де окупація й порушення прав людини залишаються без наслідків, війна відтворюється у нових формах – від ракетних обстрілів до «гібридних» операцій і терористичних атак. Саме тому Лев XIV покладає на держави з регіональним впливом – Туреччину, Єгипет, Саудівську Аравію, Іран, Ізраїль і, звісно, США та країни ЄС – особливу відповідальність за формування нового безпекового балансу.
При цьому Ватикан робить ставку на «м’яку силу» – релігійну дипломатію, міжконфесійний діалог, символічні жести. Візит Льва XIV до Стамбула та молитва в Блакитній мечеті демонструють готовність Католицької церкви розмовляти з ісламським світом не мовою цивілізаційного протистояння, а мовою спільної відповідальності. У свою чергу, заклик до спільних святкувань ювілею 2000-ліття Воскресіння Христа у 2033 році – спроба переосмислити християнську єдність не як суто богословську, а як політичну й культурну силу, здатну впливати на конфлікти.
Однак двоєдине рішення для Ізраїлю та Палестини залишається, можливо, найскладнішим завданням у сучасній міжнародній політиці. На практиці воно потребує не лише політичної волі Тель-Авіва й Рамалли, а й реальної єдності арабських держав, готових взяти на себе частину відповідальності за безпеку нового палестинського утворення. Потрібні гарантії роззброєння радикальних угруповань, інтеграція Гази в єдиний адміністративний простір, вирішення проблеми біженців, статусу Єрусалима та контролю над святинями. Поки що жодна мирна ініціатива – ні американська, ні європейська, ні регіональна – не змогла запропонувати деталізований механізм, який задовольнив би всі сторони.
Папа Лев XIV, зі свого боку, може пропонувати лише принципи: відмова від тероризму, повага до цивільного населення, безумовний допуск гуманітарної допомоги, захист священних місць, реальне – а не декларативне – дотримання прав людини. Ватикан не має армії чи санкційних важелів, але має те, чого бракує більшості держав, – глобальний моральний авторитет серед католиків, православних, протестантів і значної частини мусульманського світу, які вважають голос Риму важливим у формуванні власних уявлень про справедливість і мир.
Для Ізраїлю та Палестини це означає: навіть якщо найближчим часом двоєдине рішення виглядає нереалістичним, світ дедалі чіткіше сприймає нинішній статус-кво як небезпечну аномалію, а не «нормальний стан речей». Чим довше триває війна в Газі, тим гучніше звучать вимоги до міжнародної спільноти не просто припинити вогонь, а запропонувати дорожню карту, де створення палестинської держави стане не гаслом, а конкретним процесом із датами, гарантіями безпеки і чіткими зобов’язаннями всіх сторін.
Лев XIV, наголошуючи на «єдиному можливому рішенні», по суті кидає виклик не лише Ізраїлю, а й усім великим державам, які роками розмовляли про дві держави, не роблячи достатньо для змін на місці. Чи почують цей виклик у Вашингтоні, Брюсселі, Москві, Ер-Ріяді й Тегерані – питання відкрите. Але факт залишається: поки Святий Престол наполягає на двоєдиній моделі, і Близький Схід, і світ у цілому матимуть моральний орієнтир, який нагадує – без справедливості не буває ані тривалого миру, ані справжньої безпеки.
