Під час свого першого великого закордонного візиту Папа Лев XIV чітко окреслив рамку, в якій Ватикан бачить майбутнє Близького Сходу. Два держави рішення для Ізраїлю та Палестини він назвав «єдиною відповіддю» на тривалий ізраїльсько-палестинський конфлікт і водночас закликав ліванських християн не залишати країну попри економічну й безпекову кризу. Це не просто духовна заява, а спроба задати політичний вектор для всього регіону.
Символізм маршруту понтифіка очевидний. Спершу Туреччина, де Папа Лев XIV говорить із Реджепом Тайїпом Ердоганом про роль Анкари як посередника у війні в Україні та в діалозі щодо Гази. Потім Ліван, єдина арабська держава з християнським президентом, де Католицька церква традиційно має сильні позиції. Ватикан демонстративно будує міст між мусульманським світом і християнами Близького Сходу, намагаючись зберегти присутність і вплив у регіоні, що стрімко змінюється.
Ключова фраза Папи прозвучала на борту літака: «Ми всі знаємо, що зараз Ізраїль не приймає такої ситуації. Але два держави рішення – це єдине рішення конфлікту, в якому вони живуть постійно». Таким чином Ватикан ще раз підтвердив давню лінію: визнання права Ізраїлю на безпеку й одночасно – права палестинців на власну державу. Водночас понтифік прямо визнає політичну реальність: нинішній ізраїльський уряд фактично блокує будь-які кроки до такого сценарію.
Цей сигнал важливий на фоні війни в Газі, де святий престол останні два роки послідовно засуджує як теракт Хамас 7 жовтня 2023 року, так і масштабні ізраїльські удари. Кардинал Пʼєтро Паролін назвав дії Ізраїлю в анклаві «різаниною» у відповідь на «нелюдську різанину» з боку Хамас. Папа Лев XIV публічно підтримав цю оцінку, фактично відмовившись помʼякшувати тон після критики з Єрусалима. Для Ізраїлю це сигнал: Католицька церква готова говорити про права цивільного населення навіть ціною дипломатичної напруги.
Участь Туреччини в цих розмовах не випадкова. Анкара позиціонує себе як регіональний гравець, який одночасно має канали до Москви, Києва, Вашингтона, Тель-Авіва й Дохи. Папа Лев XIV прямо говорить про роль Ердогана як посередника як у війні в Україні, так і в ізраїльсько-палестинському конфлікті. Для Ватикану Туреччина – демонстраційний приклад міжрелігійного співжиття, де мусульмани й невелика християнська меншина формально живуть у мирі. Але для Європи це ще й канал, через який можна впливати на безпеку регіону без прямої військової присутності.
Ліван стає другою опорою папського меседжу. Під час зустрічі з президентом Жозефом Ауном понтифік звертається до християн Бейрута, Тріполі й гірських міст не як до жертв, а як до носіїв відповідальності. Аун емоційно просить: «Скажіть світу, що ми не загинемо й не поїдемо». Відповідь Папи Лева XIV – заклик не піддаватися спокусі еміграції, навіть коли соціально-економічна криза, політична паралізація й тиск сусідів штовхають молодь до Канади чи Франції.
Аргумент понтифіка простий: залишитися – важче, але стратегічно важливіше. Ліванські християни – не просто релігійна громада, а ключовий елемент внутрішнього балансу країни, де конфесійна система влади десятиліттями утримувала крихку рівновагу між шиїтами, сунітами й маронітами. Якщо діаспора продовжить зростати, а присутність християн у країні падатиме, Ліван ризикує перетворитися на ще один майданчик для проксі-війн Ірану та регіональних гравців.
У цьому контексті заклик Папи до «цивілізації любові й миру» – не абстракція. Війна в Сирії, загроза нової ескалації між Ізраїлем і «Хезболлою», економічний колапс, масова еміграція – всі ці фактори бʼють насамперед по меншинах. Християни Близького Сходу, від Іраку до Сирії й Лівану, десятиліттями були містком між Заходом та мусульманським світом. Їхній вихід із регіону означатиме, що діалог дедалі більше відбуватиметься мовою зброї, а не міжрелігійного діалогу.
Ватикан, по суті, намагається зупинити цей процес. Папа Лев XIV визнає цінність діаспори, але наполягає: саме присутність на місці й щоденна участь у житті суспільства є ключем до збереження прав меншин. Йдеться не тільки про свободу віросповідання, а й про доступ до освіти, представництво в політичних інституціях, захист від дискримінації. Якщо християни масово виїжджають, ці інституційні гарантії стають порожнім звуком.
Заклик до двох держав у Палестині та Ізраїлі, з одного боку, й вимога до ліванських християн залишатися вдома, з іншого, – це дві частини однієї стратегії. Ватикан намагається задати нову рамку безпеки регіону, де права меншин і релігійна толерантність мають бути вбудовані в політичні угоди, а не існувати як декларативні гасла. Два держави рішення в цьому контексті – не лише про кордони, а й про модель співжиття, де є місце євреям, мусульманам і християнам.
При цьому понтифік не ідеалізує реальність. Він прямо говорить, що Ізраїль сьогодні не готовий прийняти державність Палестини, а молоді ліванці обʼєктивно шукають кращого життя за кордоном. Завдання церкви – не закрити очі на цю правду, а запропонувати довгострокову перспективу, де безпека регіону не тримається лише на тимчасових угодах про припинення вогню чи на розміщенні миротворців, а спирається на внутрішню стійкість суспільств.
Послання Папи Лева XIV вписується й у ширший контекст політики Ватикану щодо війни в Україні. Так само як на Близькому Сході, святий престол намагається поєднати моральну оцінку агресії з прагненням зберегти канали діалогу. Посередницька роль Туреччини тут знову стає ключовою: Ердоган має контакти і з Москвою, і з Києвом, і з Вашингтоном, а тепер – ще й символічну підтримку Папи як «голосу, що сприяє діалогу». Це сигнал, що Ватикан бачить гібридні формати безпеки, де залучені регіональні сили, а не лише Захід.
Однак реальний вплив папських заяв залежатиме від того, наскільки вони будуть підхоплені конкретними політичними гравцями. Для Ізраїлю слова про «масакру в Газі» звучать як одностороння критика. Для Палестини – як довгоочікуване моральне визнання страждань цивільних. Для Лівану – як підтримка, але без швидких економічних рішень. Для Туреччини – як легітимація її амбіцій бути глобальним посередником. І завдання Ватикану – не дозволити, щоб його послання використали в чужих політичних іграх.
Внутрішньо для Католицької церкви ці поїздки Папи Лева XIV – тест на здатність оновити місію в регіоні, де демографія й безпекова ситуація радикально змінюються. Якщо колись Ліван був символом мирного співжиття релігій, то сьогодні він радше нагадує попередження: без сильної держави, ефективних інститутів і компромісів між громадами навіть найкращі конституційні моделі провалюються. Ватикан говорить не лише до урядів, а й до місцевих церков, вимагаючи від них більшої соціальної участі й політичної відповідальності.
Зовнішньополітичний вимір теж очевидний. Позиція Ватикану щодо Ізраїлю й Палестини традиційно використовується як моральний орієнтир для багатьох католицьких країн Європи та Латинської Америки. Коли Папа Лев XIV говорить, що «два держави рішення – єдина відповідь», він опосередковано впливає й на дебати в Брюсселі, й на голосування в ООН, і на внутрішню дискусію в тих країнах, де сильні як прорелігійні, так і проізраїльські лобі. Цей ефект не миттєвий, але довгостроковий.
Для самого Лівану слова Папи можуть стати аргументом у боротьбі проти подальшої еміграції. Коли молоді християни розглядають громадянську війну минулого, корупцію й політичну кризу як підставу для виїзду, церква намагається показати іншу перспективу: залишитися, будувати школи, університети, медіа, підприємства й таким чином утримувати країну від остаточного розпаду. Це складний меседж, бо він не дає простих відповідей на питання безпеки й економіки, але пропонує сенс, який виходить за межі короткострокової вигоди.
У підсумку, візит Папи Лева XIV до Туреччини та Лівану й його заклик до двох держав на Святій землі – це спроба перезапустити дискусію про майбутнє Близького Сходу в координатах не лише геополітики, а й цінностей. Ватикан наполягає: без поваги до прав меншин, міжрелігійного діалогу та реальної участі громадян у політиці жоден мирний процес не буде стійким. Український досвід війни й боротьби за суверенітет тільки підсилює актуальність цього підходу: компроміс, який ігнорує справедливість і безпеку, приречений.
Для України тут теж є важливий урок. Коли Папа Лев XIV говорить про небезпеку втечі християн із Лівану, він фактично описує ризики демографічного й соціального спустошення, які загрожують будь-якій країні, що переживає затяжну війну й економічну кризу. Збереження людей, інституцій і культурної присутності на своїй землі – така ж частина безпеки, як і танки чи системи ППО. І в цьому сенсі меседж із Бейрута та Стамбула виходить далеко за рамки Близького Сходу, стаючи частиною ширшої розмови про те, як у ХХІ столітті поєднати мирний процес, права меншин і реалії великої політики.
