Пекін і Москва продемонстрували показову єдність: Сі Цзіньпін прийняв Володимира Путіна у Великій залі народних зборів, а далі – чай і банкет. Обидва лідери назвали відносини «безпрецедентними», подаючи їх як противагу Заходу й доказ витривалості у мінливому міжнародному середовищі.
Ритуал зустрічі синхронізовано з військовим парадом до 80-річчя завершення Другої світової. Для Китаю це – демонстрація модернізованої армії і глобальних амбіцій, а також нагода зміцнити образ партії як головного переможця у війні проти Японії і берегиню історичної пам’яті.
Сі і Путін будують єдину версію минулого: СРСР і Китай, мовляв, були «головними переможцями», а отже мають право охороняти «підсумки війни». Така риторика не лише переосмислює роль націоналістів у Китаї, а й легітимізує сучасні претензії Москви та Пекіна на особливий статус.
Для Кремля опора на пам’ять про битву з нацизмом – основа виправдання нинішньої війни проти України, проголошеної «історично справедливою». Присутність у Пекіні розширює цю рамку до Тихоокеанського театру і підсилює меседж про «разом тоді – разом тепер».
Для Сі воєнний наратив виконує інші завдання: консолідує суспільство, підсилює образ стабілізатора назовні та опосередковано підтримує територіальні претензії на Тайвань. Парад і медіакампанії створюють картинку впевненості, необхідну в умовах жорсткої конкуренції з США.
Пекін водночас залишається критичною економічною опорою Москви з 2022 року. «Партнерство без меж» покликане показати світу альтернативний порядок, де правила формують не західні інституції. У цій моделі торгівля, енергетика і технології працюють як політичні важелі.
Утім, між партнерами зберігаються тріщини. Газпром оголосив про «юридично зобов’язувальну» угоду щодо нового газопроводу до Китаю, але МЗС КНР не підтвердило новин. Ринок Піднебесної не має гострої потреби у додаткових кубометрах, що стримує переговорні апетити Москви.
Водночас Китай запроваджує безвізовий режим для російських туристів щонайменше до вересня 2026 року. Це символічний, але відчутний крок підтримки, який посилює людські контакти і наратив «незламної дружби». На тлі санкцій це також жест економічної гнучкості Пекіна.
Зустріч між паном Сі та паном Путіним відбулася напередодні військового параду, який відбудеться на площі Тяньаньмень у Пекіні з нагоди 80-ї річниці закінчення Другої світової війни — Олександр Казаков/Sputnik
Делегація РФ у Пекіні була навмисне роздутою: віцепрем’єри, десяток міністрів, очільники нафтогазових, оборонних і фінансових гігантів, а також керівництво центробанку і держмедіа. Таким складом Москва підкреслює, що її стратегічна вага тепер значною мірою залежить від Китаю.
Риторика про «дефіцит глобального лідерства», яку Путін підхопив на адресу Заходу, підсилює китайське бачення реформування світового управління. Сигнал простий: коли США зайняті внутрішніми суперечками і тарифами, Пекін і Москва пропонують власні правила гри і арбітраж.
Однак асиметрія у відносинах очевидна. Китай залишається старшим партнером із більшим ринком і технологічним доступом, тоді як Росія – постачальником сировини й клієнтом для зброї. Саме тому Пекін зберігає простір маневру, не поспішаючи фіксувати ризиковані зобов’язання.
Історична політика тут – не фон, а інструмент. Узгоджена інтерпретація Другої світової дозволяє мобілізувати підтримку всередині країн і послаблювати західні коаліції назовні. Чим менш переконливі демократичні наративи, тим гучніше звучать паради і телешоу про «перемогу».
Для України і регіону це означає довшу гру. Підтримка Пекіна дає Москві економічний кисень і канали для обходу санкцій, тоді як ідеологічна рамка «антизахідної справедливості» затягує конфлікт. Ризик полягає в нормалізації війни як прийнятного інструменту політики.
Зовнішньополітичний ефект параду – не у техніці, а у кадрах єдності. Навіть дощ, про який жартував Путін, не стане перешкодою для потрібної картинки. Вона має працювати на внутрішню впевненість і показати третім країнам, що альтернатива західним форматам набирає маси.
Підсумок простий: Пекін і Москва проектують союз через минуле, щоби легітимізувати сучасні амбіції. Та попри ритуали й гучні формули «без меж», партнерство залишається прагматичним і нерівним. Розбіжності з газом це оголюють, але обидві сторони грають у довгу стратегію.
