Що ближче американсько-іранські переговори в Ісламабаді, то очевидніше стає головне: сторони їдуть не до готового мирного формату, а до столу, де ще сперечаються навіть про те, з чого має починатися розмова. Новий сигнал із Тегерана, озвучений спікером іранського парламенту Мохаммадом Багером Галібафом, показав це особливо виразно. Іран хоче, щоб ще до початку переговорів були виконані дві умови — припинення вогню в Лівані та розблокування іранських активів за кордоном.
На перший погляд, це виглядає як звична передпереговорна жорсткість. Насправді ж ідеться про значно важливіший маневр. Тегеран намагається не просто підвищити ставку, а змінити сам предмет переговорів. Замість вузької розмови про американсько-іранське перемир’я він пропонує ширшу конструкцію: Ліван, санкційні гроші, Ормузька протока і довгий післявоєнний порядок мають розглядатися як частини одного пакета. Саме тому ці умови пролунали до старту зустрічі, а не під час неї.
Це особливо важливо на тлі того, що сама рамка нинішнього cease-fire вже хитається. Ізраїль продовжив удари по Лівану, а Беньямін Нетаньягу публічно дав зрозуміти, що не вважає ліванський напрямок частиною перемир’я. Саме ця позиція і стала найзручнішим важелем для Ірану: якщо одна з головних ліній регіональної ескалації формально винесена за дужки, Тегеран може стверджувати, що сама мирна конструкція від початку є неповною і політично несправжньою.
Як уже відзначав Дейком у попередньому аналізі, головна боротьба в таких кризах часто точиться не за остаточний текст угоди, а за її архітектуру. Хто визначає, що саме входить у переговори, той значною мірою визначає і межу можливого компромісу. Іран це добре розуміє. Якщо залишити Ліван поза рамкою, США зможуть говорити про перемир’я як про власний дипломатичний успіх. Якщо ж Ліван повертається в конструкцію, успіх миттєво стає умовним, а Вашингтон втрачає монополію на визначення того, що вважати деескалацією.
Не менш показова й друга умова — розблокування іранських активів. Це вже не символічна вимога, а прямий тест на готовність США перейти від мови сили до мови обміну. Іранські кошти за кордоном роками лишалися частиною санкційного тиску, і тепер Тегеран намагається перетворити їх на аванс за сам факт участі в дипломатії. Це тонкий, але дуже важливий сигнал: Іран не хоче виглядати стороною, яка просто прийшла просити про зниження тиску. Він хоче виглядати стороною, яка продає стабілізацію в обмін на конкретний ресурс.
Для адміністрації Дональда Трампа така постановка питання незручна з кількох причин одночасно. По-перше, Білий дім намагається швидко перевести крихке перемир’я в політичний результат. По-друге, Вашингтону критично важливо домогтися нормалізації руху через Ормузьку протоку, бо саме там зосереджений реальний енергетичний нерв кризи. По-третє, кожен додатковий іранський пункт у порядку денному послаблює американську позицію як сторони, що нібито вже нав’язала рамку майбутньої угоди.
Саме тому поїздка Венса до Пакистану виглядає водночас статусною і вразливою. Американська сторона хоче подати переговори як крок до довшої деескалації, але в реальності їде на зустріч, де ще не погоджено навіть базову географію миру. Якщо Іран наполягає, що без Лівану розмова беззмістовна, а Ізраїль наполягає, що Ліван не входить до рамки перемир’я, то американська дипломатія фактично опиняється між двома власними союзницькими контурами, які не збігаються між собою. Це не деталь переговорів. Це їхня головна слабкість.
На цьому тлі Ормузька протока лишається окремим полем тиску. Формально перемир’я мало б відкрити шлях до нормалізації судноплавства, але Іран і далі використовує протоку як важіль, а навігаційна ситуація залишається нестабільною. Тому Ісламабад для США — це не лише про політику війни, а й про повернення до керованості глобального енергоринку. Для Тегерана ж це означає, що кожна нова умова, висунута перед переговорами, тисне не тільки на Білий дім, а й на ціни, танкери і внутрішню політичну нервозність Вашингтона.
У підсумку нова заява Галібафа означає значно більше, ніж просто чергову жорстку репліку перед зустріччю. Вона показує, що Іран не збирається входити в переговори як сторона, яка лише реагує на американську ініціативу. Він заходить у них із власною логікою: спочатку змінити рамку, потім говорити про зміст. Саме в цьому і полягає головна інтрига Ісламабада. Не в тому, чи зустрінуться сторони, а в тому, чию карту конфлікту вони визнають справжньою.
