Болгарські виборці зробили те, чого країна роками не могла досягти через урядові кризи, короткі коаліції та виснажливі дострокові кампанії: дали одному політичному центру чіткий мандат на владу. Перемога Румена Радева стала не просто зміною кабінету, а спробою вирвати державу з циклу недовіри.
Його коаліція «Прогресивна Болгарія», створена лише за місяць до голосування, здобула понад 44 відсотки голосів і абсолютну більшість у парламенті. Для країни, яка пережила вісім виборів за п’ять років, це виглядає майже політичним переломом: виборці втомилися не від демократії, а від її безпорадності.
Парламентські вибори відбулися після масових протестів у Софії, спричинених економічним невдоволенням, корупцією та відчуттям, що держава десятиліттями працює на закриті групи впливу. Попередній уряд пішов у відставку, а партії, які асоціювалися зі старим порядком, отримали болючу відповідь на дільницях.
За оцінкою Дейком, вирішальним у цій кампанії була не стільки ідеологія, скільки запит на керованість. Болгари голосували за шанс отримати уряд, який не розпадеться через кілька місяців, і за політика, здатного перетворити антикорупційні гасла на інституційні рішення. Саме тут починається найскладніша частина історії Радева.
Колишній президент входить у виконавчу владу з рідкісною перевагою: він може швидко сформувати уряд і не бути заручником дрібних коаліційних торгів. Але ця перевага одразу перетворюється на відповідальність. Якщо раніше слабкі кабінети могли пояснювати провали нестачею голосів, Радеву буде важче ховатися за процедурою.
Головний виклик — судова реформа. Болгарська корупція давно не зводиться до окремих чиновників або скандальних контрактів. Вона вкорінена в прокуратурі, судах, державних закупівлях, медійному впливі та неформальних зв’язках між бізнесом і політикою. Без зміни цих механізмів нова влада ризикує лише змінити обличчя старої системи.
Саме тому потенційна співпраця Радева з ліберальним альянсом «Продовжуємо зміни — Демократична Болгарія» може стати вирішальною. Цей блок посів третє місце й має достатньо ваги, щоб допомогти з глибшими реформами, зокрема конституційними. Для Радева це шанс показати, що його більшість не є інструментом одноосібного контролю, а може стати платформою очищення держави.
Водночас скепсис частини болгарського суспільства цілком зрозумілий. Країна вже чула обіцянки боротьби з корупцією від багатьох урядів. Кожен новий політичний проект приходив із мовою оновлення, але часто завершувався компромісом із тими самими групами, проти яких виступав. Саме тому нинішній мандат Радева є не кредитом довіри, а випробувальним терміном.
Поразка старих центрів сили була не менш промовистою, ніж перемога нових. Бойко Борисов і Деліан Пеєвський, чиї політичні траєкторії для багатьох болгар стали символом зрощення влади, бізнесу й медійного впливу, вийшли з виборів ослабленими. Їхні результати показали, що суспільство втомилося від політичної архітектури останнього десятиліття.
Ще одним символічним зламом стала невдача Болгарської соціалістичної партії. Спадкоємиця старої комуністичної партії не подолала парламентський бар’єр і вперше з пострадянського періоду залишилася поза Народними зборами. Це не лише електоральна поразка, а й ознака глибшого виснаження традиційних партійних брендів.
Втім, парламент не стане простим. У ньому зберігається ультранаціоналістичне проросійське «Відродження», хоч і значно ослаблене. Це означає, що Радеву доведеться одночасно стримувати радикальні очікування частини виборців і переконувати Брюссель, що Софія не стане новим джерелом блокувань усередині Європейського Союзу.
Сам Радев завжди був складною фігурою для західних партнерів. Колишній військовий льотчик і командувач ВПС двічі обирався президентом, підтримував діалог із Москвою, критично ставився до військової допомоги Україні й виступав за продовження енергетичних проектів із Росією. Ці позиції зробили його зручним кандидатом для виборців, розчарованих жорсткою лінією ЄС.
Але президентська посада в Болгарії переважно церемоніальна. Вона дозволяла Радеву говорити гостро, не несучи повної відповідальності за економіку, бюджет, дипломатичні наслідки й урядові рішення. Прем’єрська влада інша: вона змушує не лише критикувати, а й обирати між суперечливими інтересами.
Саме тут стане зрозуміло, чи була його євроскептична риторика переконанням, чи інструментом мобілізації. Болгарія залежить від європейських фондів, інвестицій, енергетичної безпеки та доступу до спільного ринку. Будь-яка спроба перетворити Софію на постійного опонента Брюсселя швидко зіткнеться з економічною ціною.
Після поразки Віктора Орбана в Угорщині Радев також втратив би природного союзника для системного блокування європейських рішень. Це звужує простір для демонстративної конфронтації й підштовхує його до прагматизму. Він може критикувати ЄС для внутрішньої аудиторії, але навряд чи ризикуватиме фінансовою стабільністю країни.
Його перші сигнали вже поєднують дві лінії. З одного боку, він говорить про європейський шлях Болгарії. З іншого — дорікає Європі за надмірну моральну амбіцію у світі, де результат часто важить більше за декларацію. Це типова для Радева формула: залишатися в європейській рамці, але говорити мовою суверенного скепсису.
Для Брюсселя новий болгарський уряд буде тестом не менше, ніж для Софії. ЄС потребує стабільної Болгарії на південно-східному фланзі, особливо на тлі війни Росії проти України, енергетичних ризиків і напруження на Балканах. Але стабільність без реформ може лише законсервувати слабкі інституції.
Найбільша небезпека для Радева — не опозиція, а завищене очікування. Його перемога настільки переконлива, що суспільство чекатиме швидких доказів змін: очищення судової системи, ударів по корупційних мережах, економічного порядку, прозорих рішень щодо енергетики та чіткої лінії в ЄС і НАТО. Повільність буде сприйматися як зрада мандата.
Водночас різкі кроки можуть спровокувати опір усередині державного апарату. Корупційні системи рідко падають після одних виборів. Вони переживають уряди, пристосовуються до нових гасел, домовляються з новими центрами сили й чекають, доки суспільна увага втомиться. Саме тому реформи Радева мають бути не показовими, а процедурно незворотними.
Болгарія отримала шанс, який не часто з’являється в країнах із хронічною політичною фрагментацією: сильний мандат, ослаблення старих партій, суспільний тиск на очищення системи й можливість сформувати стабільний уряд. Але шанс не дорівнює результату. Він лише прибирає головне виправдання попередніх років — неможливість діяти.
Радев переміг як політик, який обіцяв повернути державі керованість. Тепер він має довести, що стабільність не стане новою назвою для концентрації влади, а боротьба з корупцією — черговим ритуалом болгарської політики. Його успіх визначатиметься не розміром більшості, а тим, чи зможе він змусити сильну державу працювати проти тих, хто звик володіти нею зсередини.
