Після усунення Ніколаса Мадуро США переходять до другої фази стратегії у Венесуелі, зосереджуючись не лише на політичному управлінні, а й на контролі силового апарату. Вашингтон намагається запобігти хаосу, одночасно тиснучи на ключових фігур, які здатні зірвати перехідний період.
У центрі уваги опинився Діосдадо Кабельйо, якого у США вважають потенційним «спойлером». Він контролює силові структури, обвинувачені в масштабних порушеннях прав людини, і має власну мережу впливу, що робить його небезпечним гравцем у постмадурівській конфігурації.
За даними джерел, адміністрація Дональд Трамп дала зрозуміти Кабельйо через посередників: або він співпрацює з тимчасовою владою і виконує американські вимоги, або ризикує повторити долю Мадуро — аж до арешту чи фізичної ліквідації. Це прямий сигнал максимальної ставки.
Водночас у Вашингтоні усвідомлюють ризики силового сценарію. Усунення Кабельйо може спровокувати вуличну ескалацію з боку прорежимних угруповань, відомих як «колективос». Їхній вихід на вулиці здатен швидко перетворити контрольований перехід на некерований вибух насильства.
Тому США обрали тактику подвійного тиску: примус до співпраці зараз і підготовка до «м’якого виводу» з влади пізніше, з можливим вигнанням. Ключова мета — зберегти порядок, доки відкривається доступ для американських компаній до нафтового сектору та не потрібна пряма військова присутність США.
Опорою для перехідної конфігурації у Вашингтоні вважають Дельсі Родрігес. Її бачать як технократичну фігуру, здатну домовлятися, виконувати вимоги США та водночас утримувати формальну єдність режиму на час переходу.
Перші кадрові рішення Родрігес лише підкреслили складність гри. Вона призначила генерала Густаво Гонсалес Лопес на ключові посади в президентській охороні та військовій контррозвідці. Це офіцер, який перебуває під санкціями США та ЄС, і вважається близьким до Кабельйо.
Таке призначення можна трактувати двояко: або як жест підтримки силовикам, або як спробу взяти їх під жорсткіший контроль, інтегрувавши у вертикаль Родрігес. Для США це тривожний сигнал, адже ставка робиться на керованість, а не на внутрішні силові ігри.
У полі зору Вашингтона перебуває й Владимир Падріно. Він, як і Кабельйо, фігурує у справах про наркоторгівлю, але вважається менш ідеологічним і більш схильним домовлятися заради особистого «безпечного виходу». Саме від нього залежить контроль над армією.
Американські посадовці вважають співпрацю Падріно критичною для уникнення вакууму влади. Якщо армія залишиться нейтральною або лояльною перехідній адміністрації, США зможуть уникнути сценарію громадянського конфлікту й зосередитися на економічних цілях, насамперед на нафті.
Паралельно Вашингтон уже досяг домовленостей про постачання венесуельської нафти до США на мільярди доларів. Це пояснює, чому стабільність на місцях для Трампа важливіша за негайні демократичні вибори або звільнення політичних в’язнів, які відсунуті на другий план.
Адміністрація також дійшла висновку, що опозиція не здатна гарантувати порядок у перехідний період. Попри символічний авторитет Марія Коріна Мачадо, США вважають, що різка передача влади цивільним опозиціонерам може спровокувати силову відповідь зсередини режиму.
Тому ставка робиться на тимчасове співуправління з частиною старої еліти. Це суперечливий підхід, який критики називають неоколоніалізмом і порушенням міжнародного права, але у Вашингтоні його вважають «меншим злом» порівняно з хаосом і потребою вводити війська.
США висунули чіткий перелік вимог: відкриття нафтового сектору на умовах, вигідних американським компаніям, боротьба з наркотрафіком, видворення кубинських силовиків, згортання співпраці з Іраном і скорочення впливу Росії та Китаю. На виконання відведені лічені тижні.
Як інструмент тиску розглядаються не лише силові погрози, а й фінанси. За даними джерел, США ідентифікували активи Родрігес за кордоном і можуть використати їх як важіль. Навіть чутки про можливу конфіскацію підсилюють переговорну позицію Вашингтона.
Паралельно американські структури працюють над «кооптацією» чиновників середнього рівня, щоб сформувати керовану адміністрацію, здатну виконувати вимоги без відкритого спротиву. Це довгострокова ставка на поступову зміну лояльностей усередині державного апарату.
Ключовий ризик для США — внутрішній розкол серед союзників Мадуро. Родрігес і Кабельйо роками працювали в одній системі, але ніколи не були близькими союзниками. Якщо їхній конфлікт вийде назовні, перехід може зірватися навіть без втручання опозиції.
Для регіону ця ситуація стає небезпечним прецедентом. Захоплення чинного глави держави, погрози силовикам і пряме управління ресурсами без міжнародного мандату змінюють правила гри в Латинській Америці, де пам’ять про зовнішні інтервенції залишається гострою.
У короткій перспективі США, ймовірно, зосередяться на утриманні статус-кво: мінімум насильства, максимум нафтових потоків і поступовий тиск на ключових фігур. У довгій — постане питання легітимності, адже керування через страх і санкції має обмежений ресурс.
Постмадурівська Венесуела входить у фазу, де влада визначається не виборами, а балансом страху, нафти й зовнішнього тиску. Те, чи вдасться США утримати контроль без нового вибуху насильства, стане тестом не лише для Трампа, а й для всієї системи міжнародних відносин.
