Мова як поле битви: нове бачення мовної політики в умовах війни
Після призначення на посаду Уповноваженої із захисту державної мови Олена Івановська одразу ж окреслила чіткі й амбітні цілі. Однією з найобговорюваніших ініціатив, що викликала потужний резонанс у суспільстві, стала пропозиція законодавчо заборонити публічне виконання музики російською мовою. Це питання давно на часі, особливо в контексті масштабної гібридної агресії, яку переживає Україна, де кожен звук, кожне слово в публічному просторі набуває символічного значення.
Війна, що триває, не обмежується лише лінією фронту. Це війна за пам’ять, за майбутнє, за символи й смисли, які формують колективну свідомість. І в цій реальності музика — не просто розвага, а інструмент формування цінностей. За словами Івановської, значна частина громадян України нині категорично не сприймає російськомовний музичний продукт. І це не просто реакція на фоні травматичного досвіду, а глибоке прагнення до цілковитої культурної автономії.
Відтак, постає закономірне питання: чи може мова пісень, що лунають на площах, у кафе, на концертах, бути нейтральною? Чи несе вона в собі політичний, символічний чи навіть ідеологічний підтекст? Очевидно, що так. І саме тому пропозиція Івановської виглядає не як черговий крок до обмеження свободи, а як спроба захистити культурний простір України від нав’язаної колоніальної присутності.
Законодавча порожнеча і потреба в чітких правилах гри
Сьогодні в українському правовому полі відсутня пряма заборона на виконання пісень російською мовою. Ані закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної», ані закон «Про культуру» не містять подібних обмежень. Водночас чинне законодавство зобов’язує використовувати державну мову під час публічних заходів — у рекламі, на афішах, квитках, оголошеннях. Проте, коли йдеться про репертуар, що лунає зі сцени чи динаміків у кафе, правова ситуація залишається невизначеною.
Ця невизначеність породжує хаос, у якому втрачається єдність мовного простору. На місцевому рівні, зокрема в Києві та Тернополі, були ухвалені рішення про заборону публічного виконання пісень російською. Проте такі ініціативи лишаються символічними, адже не передбачають реальних санкцій для порушників. Немає механізмів контролю, немає правової відповідальності, а значить, немає й ефективності.
Івановська наполягає: держава має не просто реагувати на запит суспільства, а створювати законодавчі умови, що дозволять цей запит реалізувати. Мовна політика не може бути розмита. Вона має бути чіткою, послідовною, такою, що дозволить кожному громадянину, кожному організатору заходів чи власнику закладу зрозуміти: що дозволено, а що — ні.
Простір пісні — простір смислів
У своїй заяві мовна омбудсменка наголосила: в час війни сцена, вулиця, будь-який публічний простір — це місця, де формується ідентичність, де звучать смисли. І вони повинні бути українськими. У цьому контексті мова музики набуває особливої ваги, адже вона здатна одночасно як об’єднувати, так і роз’єднувати. Коли в кафе, де звучить російськомовний хіт, перебувають люди, які втратили рідних на війні, це вже не питання естетики. Це питання етики.
Війна оголила багато суперечностей, зокрема й у мовному питанні. Те, що ще десять років тому сприймалося як дрібниця, нині викликає глибокий внутрішній спротив. Звучання російської мови — особливо в емоційно забарвленому контексті музики — стало для багатьох громадян символом болю, зради, приниження. І саме тому бажання очистити публічний простір від цього символу є глибоко емоційно вмотивованим.
Попри це, мета не полягає у забороні як такій. Йдеться про формування єдиного культурного середовища, де українська мова стає не лише юридичною нормою, а й щоденною практикою, яка наповнює життя сенсом, гордістю, приналежністю.
Від символічного до системного: чому важливо діяти на державному рівні
У своїй промові Івановська акцентувала увагу на тому, що мовне питання не може залишатися прерогативою лише окремих міст чи активістських ініціатив. Потрібна єдина державна стратегія, підкріплена юридично й інституційно. Адже без цього будь-яке рішення буде половинчастим — не лише з погляду ефективності, а й із погляду справедливості.
Органи місцевого самоврядування, виконавці, організатори подій, підприємці — усі вони мають отримати чіткі інструкції, які не залишатимуть місця для трактувань. Це створить правову визначеність, дозволить уникати конфліктів і водночас відповідати суспільному запиту.
Саме в цьому полягає суть державної політики — не лише реагувати на вже наявні тенденції, а й спрямовувати їх, створювати умови, в яких культурна трансформація стає можливою, послідовною, сталою. Українське суспільство вже зробило свій моральний вибір. Тепер — справа за державою.
Українська музика як фундамент національного майбутнього
Висловлювання Івановської торкнулися й ширшого контексту: необхідності формування єдиного українськомовного простору, де мова держави інтегрується не лише у сферу культури, а й у цифрові сервіси, освіту, публічні комунікації. Це частина довготривалої стратегії, яка виходить за межі поточної війни. Йдеться про побудову майбутнього, де українська мова буде не захищена, а природно домінуюча, органічна й самодостатня.
Музика відіграє у цьому процесі особливу роль. Вона проникає в емоційний вимір, резонує з індивідуальними переживаннями, творить спільну ідентичність. І саме тому питання того, якою мовою вона звучить, є ключовим. Мова пісень — це мова серця нації. І в час, коли це серце б’ється в ритмі спротиву, в ритмі болю й надії, воно має звучати українською.
Заборона публічного виконання пісень російською не означатиме кінець свободи творчості. Вона стане актом морального вибору — вибору на користь життя, на користь єдності, на користь майбутнього, де Україна звучатиме власним голосом, не приглушеним чужими акордами.
