У своєму виступі білоруський лідер окреслив перелік держав, які, на його думку, можуть становити загрозу: Польща, Литва, Латвія, Естонія та Україна. Попередження супроводжувалося жорсткими формулюваннями, що апелюють до сценарію прямого нападу на Білорусь — сценарію, який Мінськ системно використовує як обґрунтування мілітаризації.
При цьому Лукашенко намагається втримати баланс між демонстрацією сили і уникненням прямої відповідальності за ескалацію. Він підкреслює, що країна «не хоче війни», але залишає відкритим питання меж застосування сили, зокрема ядерного компонента, який дедалі частіше звучить у публічному полі.
За попереднім аналізом «Дейком», подібна риторика не є ізольованою реакцією, а вписується в ширшу модель поведінки, де загроза використовується як інструмент стримування і водночас як спосіб внутрішньої мобілізації. У цьому контексті заяви Лукашенка працюють не лише назовні, а й на внутрішню аудиторію.
Ключовим елементом нової хвилі заяв стала прив’язка до Росії. Лукашенко прямо натякнув на можливе втручання Москви у разі загрози існуванню білоруської держави. Така постановка питання фактично стирає межу між національною обороною Білорусі та військовою стратегією Кремля, перетворюючи країну на глибоко інтегрований елемент російської військової інфраструктури.
Цей сигнал підсилюється конкретними кроками: призов офіцерів запасу, підготовка до можливих бойових дій, а також розвиток військових об’єктів, пов’язаних із безпілотними системами. Білоруська територія дедалі активніше розглядається як платформа для розміщення і управління дронами великої дальності, що змінює географію загроз для України.
Водночас риторика про «захист» маскує іншу тенденцію — поступове втягування Білорусі у війну проти України. Москва, посилюючи військову присутність і технологічну інфраструктуру, створює умови, за яких Мінськ втрачає простір для самостійного маневру. У цій конфігурації будь-яке загострення може швидко перейти у фазу прямої участі.
Українська сторона вже неодноразово фіксувала зростання військової активності на північному напрямку. Йдеться не лише про переміщення техніки чи навчання, а про системне нарощування потенціалу, який може бути використаний у критичний момент. Це створює додатковий фронт напруги, навіть без фактичного відкриття бойових дій.
Історичний досвід початку повномасштабного вторгнення лише підсилює ці побоювання. Саме з території Білорусі російські війська здійснювали удари по українських містах, що закріпило за нею статус ключового плацдарму. Сьогодні ця роль не зникає, а трансформується відповідно до нових технологічних і тактичних умов.
У ширшій перспективі заяви Лукашенка відображають кризу безпекової архітектури у Східній Європі. Вони демонструють, як швидко політична риторика може переходити у військове планування, а декларації про оборону — у підготовку до наступальних сценаріїв.
Головний ризик полягає не лише у словах, а в тому, що вони стають частиною системної логіки. Коли погрози перетворюються на звичний інструмент політики, поріг реального застосування сили невпинно знижується. І саме в цій зоні невизначеності формується нова фаза конфлікту, де Білорусь може зіграти значно активнішу роль, ніж досі.
