Коли Дональд Туск говорить, що «Polexit» став реальною загрозою, він намагається налякати не стільки Брюссель, скільки польського виборця. Йдеться не про завтрашній референдум, а про повільний політичний процес, у якому вихід із ЄС перестає бути маргінальною фантазією і входить у мову щоденної боротьби.
Поштовхом до цієї жорсткої риторики стало президентське вето на закон, що мав відкрити Польщі доступ до 43,7 мільярда євро позик у межах програми SAFE. Для уряду Туска це не просто черговий конфлікт із президентом, а удар по самій логіці польського повернення в європейський центр ухвалення рішень.
Кароль Навроцький пояснює свою позицію інакше: він не хоче, щоб Польща, яка й без того рекордно переозброюється, глибше заходила в боргову та політичну залежність від Брюсселя й, ширше, від німецько-європейської моделі оборонної координації. У відповідь він просуває власну концепцію «польського SAFE 0%».
За попереднім аналізом Дейком, суперечка давно вийшла за межі технічного питання про кредити. Насправді Польща сперечається сама з собою про те, чи є ЄС інструментом посилення держави, чи обмеженням її суверенітету. І саме ця суперечка робить слово «Polexit» знову політично дієвим.
Програма SAFE, яку Варшава мала використати, передбачає до 150 мільярдів євро довгострокових позик для держав-членів на оборонні закупівлі. Єврокомісія прямо подає її як один із ключових інструментів ReArm Europe і як спосіб швидко закривати прогалини в європейській оборонній промисловості та бойових спроможностях.
Для Польщі це особливо чутлива тема, бо країна мала стати найбільшим бенефіціаром SAFE. За даними AP, уряд заклав у план 139 проєктів, значна частина яких стосується східного кордону, ППО, антидронових рішень і підтримки власної оборонної промисловості. Тобто йдеться не про символічні гроші, а про архітектуру безпеки.
Саме тому вето Навроцького стало для Туска таким політично вибуховим. Воно б’є відразу в кілька цілей: у темп переозброєння, у відносини з Брюсселем, у довіру до польської здатності швидко освоювати європейські ресурси й у сам образ Польщі як форпосту ЄС на східному фланзі.
Туск намагається показати, що мова не про різні методи фінансування оборони, а про стратегічний розворот. Його логіка проста: якщо президент і націоналістична опозиція системно блокують механізми, які вбудовують Польщу в спільні європейські рішення, це вже не просто внутрішня суперечка, а політика віддалення від ЄС.
У цьому є й конституційна причина для тривоги. Президент у Польщі має право вето, а уряд Туска не має у Сеймі трьох п’ятих голосів, щоби його подолати. Після перемоги Навроцького на виборах 2025 року ймовірність довгого співіснування в режимі блокади тільки зросла.
Звідси й головний сенс заяви про «реальну загрозу». Туск не стверджує, що більшість поляків готова завтра проголосувати за вихід. Він говорить про інше: якщо антиєвропейська риторика нормалізується, а ключові рішення ЄС у Польщі подаватимуть як загрозу суверенітету, то політичний маршрут до «Polexit» починає формуватися без формального оголошення.
Важливо, що суспільна база для відкритого виходу поки не є більшістю. У січневому дослідженні CBOS 82% поляків підтримали членство країни в Євросоюзі, а 14% висловилися проти. Тобто Польща залишається однією з країн, де проєвропейський консенсус усе ще дуже сильний.
Але інша цифра не менш промовиста. Опитування United Surveys для Wirtualna Polska, яке наприкінці 2025 року цитували міжнародні медіа, показало 24,7% підтримки початку процесу виходу з ЄС. Це ще не більшість, але вже не політичний шум на рівні статистичної похибки.
Особливо тривожним для Туска є те, де саме концентрується цей запит. У згаданому опитуванні найбільш про-«Polexit» настроєними були виборці PiS і Конфедерації: відповідно 47% і 41% допускали вихід із ЄС. Саме ці середовища і формують нині головний тиск на польський політичний центр справа.
CBOS у лютневому звіті сформулював ширший висновок: ставлення до європейської інтеграції фактично стало однією з головних осей політичного поділу в Польщі. Це означає, що ЄС для польської політики вже не просто зовнішній контекст, а внутрішній маркер ідентичності, лояльності та мобілізації виборця.
Саме тут і народжується реальна небезпека. «Polexit» не обов’язково починається з гасла «вийдемо з ЄС». Він починається з серії менших рішень: блокувати спільні інструменти, представляти Брюссель як чужий центр сили, переносити мовлення про суверенітет із юридичної площини в цивілізаційну. Так будують політичну звичку до дистанціювання.
На цьому тлі SAFE став ідеальним об’єктом для конфлікту. Для Туска це доказ того, що Європа може дати Польщі дешевший ресурс на оборону в момент, коли США зменшують свою роль у безпеці континенту. Для Навроцького — приклад того, як «європейська допомога» перетворюється на інструмент політичного прив’язування.
Парадокс у тому, що обидві сторони апелюють до безпеки. Уряд каже: без ЄС Польща буде слабшою перед Росією. Президент і праві кажуть: надмірна опора на ЄС зробить Польщу менш суверенною і, зрештою, менш вільною в оборонних рішеннях. Це не сварка про цифри, а конфлікт двох моделей державності.
Додаткової гостроти ситуації додає те, що Польща вже планує витрачати на оборону майже 5% ВВП у 2026 році — один із найвищих показників у НАТО. За таких масштабів спору про джерела фінансування питання SAFE перестає бути технікою бюджету і стає питанням цивілізаційного вибору: з ким переозброюється Польща і в якій рамці вона це робить.
Ще одна причина нервовості Туска — час. Єврокомісія після вето дала зрозуміти, що хоче просувати польські плани без затримки і що авансові виплати могли б стартувати вже у квітні. Отже, конфлікт між урядом і президентом виник у точці, де політичне блокування має цілком матеріальну ціну в місяцях і втрачених можливостях.
Сам Туск намагається перевести суперечку в категорії історичної відповідальності. Його попередження читається як спроба не допустити британського сценарію, коли роками накопичуваний євроскепсис раптом виливається в рішення, яке ще вчора здавалось немислимим. Різниця лише в тому, що Польща куди сильніше вбудована в безпекову логіку ЄС, ніж колись була Британія.
Це особливо помітно на тлі війни Росії проти України. Польща є не периферією, а фронтовою державою ЄС і НАТО. У такому становищі віддалення від Брюсселя означало б не лише економічні втрати, а й послаблення власної переговорної ваги у питаннях санкцій, зброї, кордонів, міграції та промислової безпеки.
Саме тому теза Туска про «катастрофу» не є суто партійним перебільшенням. Вихід Польщі з ЄС або навіть тривалий курс на напіввихід зруйнував би стратегічну позицію країни, яка за останні два роки намагалася повернути собі роль одного з головних східних центрів впливу в Союзі.
Водночас було б помилкою оголошувати «Polexit» неминучим. Суспільна більшість досі підтримує членство, економічна вигода від участі в ЄС залишається очевидною, а сама польська оборонна стратегія значною мірою спирається на західні альянси. Небезпека радше не в неминучості, а в поступовому розмиванні табу.
Навроцький і праві, своєю чергою, навряд чи відкрито підуть на кампанію за вихід. Значно ефективніша для них інша лінія: говорити мовою суверенітету, ставити під сумнів конкретні механізми ЄС, розширювати простір недовіри до Брюсселя і водночас уникати прямої відповідальності за слово «Polexit». Саме це й робить загрозу складнішою.
Тому політична сутність нинішнього моменту полягає не в тому, що Польща вже стоїть на порозі виходу. Вона в тому, що суперечка про ЄС перестала бути периферійною і знову стала осердям правого порядку денного. Коли це відбувається у великій фронтовій державі, наслідки виходять далеко за її кордони.
Отже, Туск попереджає не про юридичний акт, а про політичну траєкторію. «Polexit» стає реальним не тоді, коли референдум уже призначено, а тоді, коли дедалі більше впливових сил починають поводитися так, ніби конфлікт Польщі з ЄС — це нова норма. І саме це сьогодні в Польщі виглядає справді тривожним.
