Евакуація, що мала стати порятунком
Коли в Україні розпочалися перші тижні повномасштабної війни, перед державою постала термінова необхідність убезпечити дітей-сиріт та тих, хто залишився без батьківського піклування. Тоді було ухвалено рішення про масове переміщення таких вихованців у безпечніші країни, серед яких була й Туреччина. Саме цей напрямок обрав благодійний фонд, який узяв на себе масштабну операцію з вивезення дітей з інтернатних закладів Дніпра.
Організатори наголошували, що зробили усе можливе, аби малеча була у відносній безпеці та мала базові умови для життя. Для евакуації було залучено літаки, автобуси та потяги, що дозволило оперативно вивезти сотні дітей. Сам процес описували як один із найбільших за останні десятиліття, а в Туреччині місцева влада начебто надала гарантії повного повернення всіх вихованців після покращення ситуації в Україні.
Прибувши до Анталії у березні 2022 року, діти разом із вихователями були розміщені в готельних комплексах. Здавалося, що умови мають забезпечити спокій та відносну стабільність. Проте перші позитивні враження швидко розвіялися, коли між дітьми почали ширитися скарги на погіршення умов проживання та дивну поведінку персоналу. Деяких вихованців регулярно переводили з одного готелю до іншого, і щоразу побутові умови ставали дедалі гіршими.
Паралельно діти помічали, що ставлення до них змінюється: дорослі почали частіше контролювати їх пересування, обмежувати доступ до розваг та гаджетів, а харчування стало значно гіршим у порівнянні з тим, що отримував персонал. Це викликало тривогу і створило атмосферу недовіри та напруги, яка лише посилювалася.
Саме в цей період діти почали говорити між собою про те, що їх нібито очікують фінансові труднощі, через що фонд, який організував евакуацію, може припинити проєкт. Поступово це перетворилося на спосіб тиску — і стало передумовою до інших, серйозніших порушень.
Системні порушення та залучення дітей до збору грошей
За словами вихованців, після перших місяців перебування в Туреччині представники фонду почали активно залучати дітей до створення фото та відео для фандрейзингових кампаній. На сторінках проєкту регулярно з’являлися звернення із закликами допомогти евакуйованим дітям. Для ефектних роликів дітей знімали, ставили перед камерами, інколи примушували виступати перед дорослими відвідувачами готелів.
Ті діти, які погоджувалися зніматися, могли отримати додаткову їжу чи одяг. Натомість тим, хто відмовлявся, погрожували обмеженням доступу до гаджетів або навіть їжі. Деякі вихованці розповіли, що без планшетів залишалися не лише без зв’язку, а й без можливості навчатися, адже дистанційна освіта була для них єдиною формою навчання.
Сімох дітей неодноразово перевозили між готелями, пояснюючи це необхідністю оптимізувати витрати. Проте журналісти, які досліджували ситуацію, виявили, що умови з часом ставали лише гіршими. Водночас діти розповідали про відчуття постійного контролю з боку окремих вихователів, які користувалися залежністю дітей від проєкту.
У березні 2024 року українська делегація на чолі з Офісом Уповноваженого з прав людини провела моніторингову перевірку умов проживання вихованців. За результатами цього візиту було складено звіт, що зафіксував численні порушення, включно з психологічним та фізичним насильством. Документ підписали представники українських органів влади, турецького омбудсмена та ЮНІСЕФ.
Опитані діти скаржилися на окремих вихователів, зокрема на чоловіка, який, за словами вихованців, застосовував фізичний вплив і залякування. Деякі діти стверджували, що його поведінка була спробою нав’язати свою владу іншим вихователям і тримати контроль над усім колективом.
Вагітність вихованок та відповідальність дорослих
Найбільш резонансною частиною перевірки стали історії двох неповнолітніх українських дівчат, які завагітніли від повнолітніх працівників готелю. За словами самих вихованок, їхні стосунки з місцевими чоловіками не були секретом для частини вихователів, а інколи ті навіть сприяли зустрічам, дозволяючи залишати територію готелю.
Одна з дівчат розповіла журналістам, що вихователька супроводжувала її під час прогулянок з місцевим чоловіком. Дівчина стверджує, що вагітність стала для неї несподіванкою і спричинила сильний стрес. Інша вихованка довгий час приховувала свою вагітність, побоюючись покарання. За її словами, один із вихователів погрожував їй примусовим перериванням вагітності.
Після виявлення фактів вагітності обох дівчат повернули в Україну. Однак підтримки вони не отримали ні від представників фонду, ні від вихователів, які перебували в Туреччині. Вони народжували дітей самостійно, без участі соціальних служб, які мали б забезпечити їм допомогу в таких обставинах.
Директорка одного з інтернатів, вихованкою якого була одна з дівчат, не вбачала провини вихователів і звинувачувала саму неповнолітню. Така позиція викликала гостру критику з боку правозахисників та журналістів, адже діти-сироти вразливі й потребують додаткового захисту, а не звинувачень у власній травмі.
Засновник фонду, який організував евакуацію, заперечив, що знав про ці випадки. Він заявив, що вживав заходів безпеки, однак визнав, що контролювати всі процеси за такої кількості дітей було складно.
Невирішені питання та потреба у відповідальності
Після оприлюднення розслідування стало очевидно, що проблеми в турецьких готелях були системними. Психологічний тиск, примус до участі у фандрейзингових проєктах, нерівне харчування, залякування з боку окремих вихователів — усе це створило середовище, у якому діти-сироти фактично залишилися сам на сам із проблемами.
Моніторинговий звіт та свідчення дітей показали, що система контролю над їхніми правами була недосконалою. Попри наявність вихователів та персоналу фонду, діти страждали від неприйнятної поведінки дорослих, а окремі події свідчать про те, що дорослі не забезпечили базової безпеки.
Доля дітей, які залишилися в Туреччині, також викликає питання. За словами журналістів, частина вихованців продовжує жити в готелях на Середземноморському узбережжі, тоді як контроль за їхнім станом та умовами проживання фактично ослаб.
Ця історія оголила ключову проблему: навіть наймасштабніші гуманітарні проєкти потребують чіткого нагляду та відповідальності. Діти-сироти найбільш вразливі у кризових умовах, а тому мають бути під захистом на кожному етапі — від евакуації до щоденного життя в країні перебування.
Історії двох неповнолітніх дівчат показують, наскільки легко порушення можуть залишитися непоміченими, якщо контроль є формальним. А головне — вони доводять, що жоден благодійний проєкт не може бути виправданням для ігнорування прав дитини.
Щоб подібне не повторилося, Україна та міжнародні партнери повинні переглянути механізми захисту дітей за кордоном, забезпечити прозорість гуманітарних програм і запровадити реальні інструменти контролю. Адже долі цих дітей — це відповідальність дорослих, які мають гарантувати не лише фізичну безпеку, а й гідність, підтримку та захист у будь-яких обставинах.
