Позиція Дональда Трампа щодо війни в Україні у 2025 році стала серією різких розворотів, які однаково нервували Київ, європейських союзників і навіть частину його власної команди. Риторика змінювалася від звинувачень України до погроз Москві санкціями.
Ці хитання важливі не лише як політичний стиль. Вони формують рамку, у якій США визначають допустимі межі переговорів і сигналізують сторонам конфлікту, які ставки Вашингтон готовий прийняти. Для України це питання виживання і довіри до головного партнера.
На старті другого терміну Трамп продовжив лінію, яка часто звучала ще до інавгурації: він наполягав, що може швидко завершити війну в Україні, і натякав, що Київ нібито має піти на компроміси. Так з’явився дискурс про територіальні поступки як «прагматичний крок».
18 лютого 2025 року прозвучала одна з найконфліктніших заяв: Трамп фактично переклав провину за війну на Україну і вжив формулювання, що перегукувалися з тезами Кремля. У Києві це сприйняли як удар по міжнародній легітимності та як сигнал Москві тиснути далі.
Повернення президента Трампа до Білого дому змінило геополітичне середовище на користь пана Путіна. — Тірні Кросс
Володимир Зеленський відповів максимально жорстко, зазначивши, що такі оцінки народжуються в «просторі дезінформації». У цій точці публічна конфронтація стала частиною ширшої гри за те, хто визначає правду про війну і хто диктує умови майбутнього миру.
28 лютого сварка в Овальному кабінеті стала моментом, який надовго закарбувався в уявленні європейців. Трамп і його оточення демонстративно показали: підтримка США може бути умовною, а Україна повинна «мати карти» лише тоді, коли погоджується на американський темп і рамки.
Цей епізод підштовхнув европейські столиці до активнішої ролі. З’явилася потреба посилити коаліцію союзників навколо Києва і мінімізувати ризик, що Вашингтон ухвалюватиме рішення без урахування українських червоних ліній.
30 березня Трамп різко змінив тон і заявив, що «злий» на Путіна через сумніви Кремля щодо легітимності Зеленського. Він навіть згадав можливість додаткового тиску на російську нафту. Це виглядало як спроба повернути баланс, але не як зміна стратегії.
Важливо, що паралельно звучали претензії до Києва щодо мінеральної угоди. Так у політиці Трампа проявився ключовий інструмент: він поєднує безпекові питання з економічними важелями, формуючи відчуття «угоди за угоду» навіть у часи великої війни.
На знімку, опублікованому прес-службою президента України, видно, як президент Трамп приватно зустрічається з президентом України Володимиром Зеленським у суботу на полях похорону Папи Франциска в соборі Святого Петра — Прес-служба Президента України
26 квітня приватна зустріч Трампа і Зеленського у Ватикані стала спробою знизити напругу. Публічно з’явилися слова про символізм і потенційний історичний шанс. Але змістовно переговори лишалися у пастці дилеми: перемир’я ціною чого саме.
Вже тоді Зеленський розумів загрозу ключового американського підходу. Мирний план Трампа в різних версіях вимагав від України руху назустріч Москві, тоді як Київ наполягав: території, які Росія не змогла взяти на полі бою, не можуть бути предметом торгу.
30 квітня була підписана мінеральна угода між США та Україною. Вона фіксувала довгострокове економічне зближення і політичну співпрацю, але не дала чітких безпекових гарантій. Для Києва це означало: економіка не замінює щит.
19 травня телефонна розмова Трампа з Путіним, за оцінками багатьох спостерігачів, відкрила шлях до відтермінування реального припинення вогню. А потім Трамп знову різко заговорив про санкції проти Росії після масованих ударів по Україні.
Ця логіка «спочатку довіра — потім гнів» створює нестабільність, яку Кремль уміє використовувати. Путін отримує час, тестує межі терпіння США і шукає момент, коли Вашингтон втомиться від затяжної війни в Україні.
8 липня Трамп публічно назвав обіцянки Путіна «безглуздими» і заявив про готовність посилити військову допомогу. Це був сильний сигнал, що Білий дім може повернутися до класичної політики стримування агресора, якщо Москва ігнорує дипломатію.
13 липня прозвучала одна з найбільш проукраїнських заяв: США допоможуть Україні отримати Патріот, а фінансування, за задумом, частково візьме на себе Європа. Такий механізм розподілу витрат показав нову модель трансатлантичної взаємодії.
Наступного дня Трамп пригрозив тарифами Росії, якщо війна не буде зупинена впродовж 50 днів. Проблема в тому, що «дедлайни Трампа» часто мають політичний ефект, але рідко працюють як стабільний інструмент примусу агресора.
Президент Трамп з президентом Володимиром Путіним на Алясці у серпні. За президентства пана Трампа, занепокоєння Росії «чують» у Вашингтоні, каже пан Путін — Даг Міллс
Серпневий саміт із Путіним на американській території став символічно небезпечним епізодом. Для Кремля це виглядало як підтвердження статусу, отримане без поступок. Для України — як ризик кулуарних домовленостей, що обмежують євроатлантичну безпеку.
Особливо тривожним був контекст розмов про «обмін територіями». Територіальні поступки у формулі «на благо обох» звучать красиво, але у реальності означають винагороду за силу і створюють прецедент для майбутніх агресій у Європі.
Після цього європейські лідери намагалися повернути США до більш узгодженої позиції. Коаліція союзників дедалі наполегливіше говорила про необхідність безпекових гарантій для України як передумови будь-якого перемир’я, а не як бонусу після підпису.
23 вересня Трамп знову здивував, заявивши, що Україна може повернути всю окуповану територію за підтримки НАТО. Цей розворот став політичним подарунком Києву, але водночас означав чергову зміну їхніх очікувань від Вашингтона.
Жовтневі коливання навколо далекобійних систем показали межі президентської імпульсивності. Ідея про Tomahawk прозвучала як радикальний крок, але так само швидко була відкотена після контакту з Путіним. Це підсилило відчуття непередбачуваності.
Ще один жорсткий розворот — наприкінці листопада, коли американські чиновники презентували новий багатопунктний план. У ньому знову з’явилися обмеження для української армії, вимоги щодо позаблоковості і блок про відсутність військ НАТО на українській землі.
Саме тут мирний план Трампа почав виглядати для Києва як документ, у якому баланс інтересів зміщений у бік Росії. Звідси й реакція української влади: переговори можливі, але не за логікою капітуляції, замаскованої під «реалізм».
Паралельно Москва не приховувала, що готова «взяти своє» силою, якщо політичний тиск не спрацює. Така риторика показує: Росія сприймає американські коливання як шанс легалізувати те, чого вона не змогла досягти на полі бою.
Президент Дональд Трамп зустрівся з президентом України Володимиром Зеленським у Білому домі в лютому — Марвін Джозеф
Остання зустріч у Білому домі між президентом Трампом та президентом України Володимиром Зеленським була запеклою — Даг Міллс
Часткове доопрацювання американських пропозицій у грудні не зняло базового протиріччя. Зеленський публічно повторював, що Україна не віддасть землю, яку Росія не завоювала, а Путін наполягав на максималістських вимогах.
Ці події демонструють головну проблему 2025 року. Сполучені Штати, за Трампа, намагаються одночасно бути арбітром і стороною великої угоди, де економіка, санкції проти Росії і військова допомога перетворені на важелі торгу з Києвом і Кремлем.
Для України ключовий ризик у тому, що нестабільна позиція США може змусити європейців терміново будувати автономні механізми підтримки. Це підштовхує ЄС і Британію до зміцнення власних оборонних програм і довгострокового фінансування війни в Україні.
Для Росії головний шанс — у втомі союзників і прагненні Трампа до «швидкого результату». Кремль робить ставку на те, що політичний інтерес США до угоди може переважити принципи міжнародного права і відкрити двері до часткової легалізації окупації.
Тактика Зеленського у відповідь стає більш багатоканальною. Він посилює роботу з Європою, наполягає на фіксації безпекових гарантій і намагається вберегти переговори з Путіним від сценарію «спочатку поступки — потім обіцянки».
Президент України Володимир Зеленський під час зустрічі з президентом Трампом в Овальному кабінеті у серпні — Даг Міллс
Зустріч президента Трампа з президентом України Володимиром Зеленським у Білому домі минулого місяця — Тірні Кросс
У підсумку 2025 рік показав: ключова загроза не лише у військовій силі Росії, а й у політичній турбулентності навколо неї. Коли позиція Вашингтона коливається, під ударом опиняється не тільки фронт, а й архітектура євроатлантичної безпеки.
Трамп прагне увійти в історію як миротворець, але його постійні розвороти створюють ефект нестійкого компаса. Для України це означає необхідність готуватися до різних сценаріїв: від посилення підтримки до нового тиску з вимогою прийняти компроміси.
Найреалістичніший висновок для Києва і союзників простий. Розраховувати лише на одну політичну лінію США ризиковано. Потрібні багаторічні оборонні програми, стійкі санкційні режими і коаліція союзників, здатна стримувати Росію навіть у періоди американських U-turns.
Якщо 2026 рік принесе новий раунд переговорів, саме досвід 2025-го стане їхнім фундаментом. Україна намагатиметься перетворити будь-яке перемир’я на інструмент зміцнення оборони, а не на паузу для Кремля. І це буде головним тестом реальної цінності американських обіцянок.
