Перший квартал 2026 року зафіксував стриманий, але показовий сигнал: приватизація в Україні повертається до ролі інструмента наповнення бюджету. За три місяці держава отримала 938 млн грн — сума не рекордна, але важлива як індикатор активності ринку державних активів у складних умовах війни та економічної нестабільності.
Фінансовий результат сформувався не лише за рахунок нових продажів, а й завдяки платежам за угодами попередніх періодів. Це підкреслює структурну особливість української приватизації: надходження розтягнуті в часі, а ефект від аукціонів не завжди миттєво відображається у бюджетній статистиці.
За цей період було виставлено 159 об’єктів, із яких 71 завершився успішними аукціонами. Безпосередньо від цих продажів бюджет отримав 587,1 млн грн. Решта — це відкладені платежі, які формують «довгий хвіст» доходів і створюють певну ілюзію стабільності навіть за нерівномірної динаміки торгів. Як показує попередній аналіз «Дейком», саме така модель сьогодні дозволяє державі балансувати між потребою швидких надходжень і реаліями інвесторського попиту.
Ключова інтрига кварталу — не загальна сума, а структура угод. Найбільший інтерес викликали об’єкти промисловості та переробки. Продаж державного підприємства «НДІ «Оріон» за 381 млн грн із майже дев’ятикратним зростанням ціни став головною подією періоду. Цей кейс демонструє: навіть у воєнній економіці інвестори готові конкурувати за активи з потенціалом модернізації.
Схожий патерн простежується і в інших угодах. «Славутський комбінат «Будфарфор» продали за 52,9 млн грн, «Коломийський завод сільськогосподарських машин» — за 42 млн грн. Обидва активи належать до сегментів, де попит формується не стільки поточним прибутком, скільки очікуванням відновлення економіки та зростання внутрішнього виробництва.
Менші за обсягом, але показові угоди — продаж зернопереробного комплексу на Київщині та нежитлових приміщень в Ужгороді — демонструють іншу тенденцію: локальні активи з вузькою спеціалізацією знаходять свого інвестора за рахунок регіонального попиту. Особливо показовим є зростання ціни на ужгородські приміщення у 17 разів, що свідчить про дефіцит якісної комерційної нерухомості в окремих містах.
Важливо, що приватизаційні аукціони залишаються конкурентними навіть за обмеженої кількості учасників. Цифри показують: не масовість, а якість активу визначає фінальний результат. Це змінює саму логіку приватизації — від кількісного підходу до точкового продажу об’єктів із високим інвестиційним потенціалом.
Окремий аспект — швидкість процедур. Наприкінці березня — на початку квітня держава провела дев’ять успішних аукціонів і залучила 143,3 млн грн. Така інтенсивність сигналізує про спробу прискорити процеси, скоротити бюрократичні бар’єри та адаптувати систему до умов воєнної економіки.
Втім, загальна картина залишається неоднорідною. Із 159 виставлених об’єктів більше половини не знайшли покупця. Це свідчить про структурні проблеми: частина активів залишається непривабливою через технічний стан, юридичні ризики або відсутність чіткої бізнес-моделі. Без вирішення цих питань приватизація не зможе стати системним драйвером бюджету.
Ще один виклик — питання зруйнованого або пошкодженого майна. Дискусія щодо можливості його приватизації відкриває новий етап ринку: перехід від продажу функціонуючих активів до роботи з ризиковими об’єктами, де ключовим фактором стає не поточна вартість, а потенціал відновлення.
У підсумку перший квартал 2026 року не дає підстав говорити про прорив, але чітко фіксує зміну тренду. Приватизація в Україні поступово переходить від формального процесу до інструмента економічної політики — із фокусом на ефективність, конкуренцію та стратегічний відбір активів.
Для бюджету це означає одне: стабільність надходжень залежатиме не від кількості виставлених об’єктів, а від здатності держави пропонувати ринку те, що має реальну інвестиційну цінність. І саме це визначатиме, чи стане приватизація повноцінним джерелом фінансування у найближчі роки.
