Європейська модель: правила, відповідальність і гроші
Європейський Союз протягом останніх десятиліть послідовно формував підхід до енергоефективності та декарбонізації як до спільного проєкту держави, бізнесу й суспільства. Йдеться не лише про екологічні цілі, а про стратегічне переосмислення економічного розвитку, де зменшення викидів стає умовою збереження конкурентоспроможності.
Ключову роль у цій моделі відіграють обов’язкові правила. Директиви EPBD та ESPR встановлюють чіткі стандарти для будівель, обладнання та промислових процесів, змушуючи компанії регулярно проходити енергоаудити, інвестувати в модернізацію та знижувати споживання енергії. Відхилення від цих вимог фактично означає втрату доступу до ринку.
Однак жорстке регулювання в ЄС ніколи не існує саме по собі. Воно супроводжується масштабними фінансовими інструментами, які дозволяють бізнесу виконувати вимоги без руйнівних наслідків. За останнє десятиліття інвестиції в енергоефективність будівель майже подвоїлися та досягли близько 100 мільярдів доларів.
Фонди модернізації, Соціальний кліматичний фонд, програми Європейського інвестиційного банку та Horizon Europe стали не додатком, а фундаментом зеленої трансформації. Держава бере на себе частину ризиків, визнаючи, що кліматичні цілі неможливо досягти лише наказами.
Після початку повномасштабної війни в Україні ЄС пішов ще далі, запустивши пакет REPowerEU. Його мета — прискорене утеплення будівель, встановлення теплових насосів і зменшення залежності від викопного палива. Логіка цієї політики проста й прагматична: якщо модернізація є обов’язковою, вона має бути профінансованою.
Українська реальність: стратегії без ресурсів
В Україні декарбонізація задекларована у стратегіях і концепціях до 2030–2050 років, однак між документами та реальністю лежить глибокий розрив. Програми енергоефективності часто працюють фрагментарно або зупиняються через нестачу фінансування, залишаючи бізнес сам на сам із вимогами.
Державний Фонд енергоефективності та Фонд декарбонізації України мають обмежені бюджети, які не співставні з масштабом викликів. Їхніх ресурсів недостатньо для системної модернізації промисловості, що є основою експорту та зайнятості.
Фактично головний тягар фінансування проєктів лягає на міжнародних донорів і фінансові інституції. Національний бюджет відіграє другорядну роль, що створює залежність від зовнішньої допомоги та відсутність довгострокового планування.
Найбільш вразливою залишається промисловість. Підприємства стикаються з вимогами скорочення викидів і підготовкою до запровадження CBAM при експорті до ЄС, але не мають доступу до грантів, компенсацій чи дешевих кредитів, подібних до європейських.
У результаті компанії змушені відкладати модернізацію або розглядати перенесення інвестицій в інші юрисдикції. Це не лише економічне рішення, а сигнал про втрату довіри до здатності держави бути партнером у трансформації.
Промисловість і CBAM: ризик втрати ринків
Голова Комітету промислової екології та сталого розвитку Європейської Бізнес Асоціації Станіслав Зінченко наголошує, що ключовою проблемою декарбонізації української промисловості є відсутність джерел фінансування. Без них навіть найкращі наміри залишаються нереалізованими.
Міжнародні інструменти підтримки, зокрема Ukraine Facility, здебільшого орієнтовані на малий і середній бізнес. Водночас у великій промисловості вартість проєктів часто перевищує мільярд доларів, і ці потреби залишаються поза фокусом.
Ситуацію ускладнюють наслідки війни: зруйнована інфраструктура, нестабільність енергосистеми, кадровий дефіцит і високі інвестиційні ризики. У таких умовах вимагати швидкої декарбонізації без підтримки означає підштовхувати виробництво до скорочення.
Додатковим фактором є регуляторна непередбачуваність і відсутність державних гарантій. Саме ці елементи в ЄС вважаються стандартом для зелених проєктів і формують довіру інвесторів. В Україні ж вони залишаються радше винятком.
Запровадження CBAM у 2026 році може стати критичним ударом. За оцінками Федерації роботодавців України, втрати ВВП сягнуть 8,7 мільярда доларів у перший рік і зростуть до 11,3 мільярда у 2034-му. Без системного фінансування декарбонізації країна ризикує програти не кліматичні перегони, а боротьбу за ринки, інвестиції та майбутнє власної промисловості.
