Випалений дім: історія трьох сімей, які прощаються з Донбасом
Війна на Донбасі почалася не у 2022-му. Вона триває з 2014 року, лише час від часу змінюючи інтенсивність і фокус світових медіа. Для сотень тисяч українців з Донецької та Луганської областей це не “конфлікт”, а багаторічне виживання.
І для багатьох — трагедія, що триває роками, не даючи можливості повернутись додому. Ця стаття — про три родини, що жили на лінії фронту, виживали серед обстрілів і втратили своє «завтра» назавжди.
Родіон і Олена Лебедєви: волонтери, що залишились, коли всі пішли
Пара мешкала в селі Опитне під Авдіївкою. До війни — звичайне життя: троє дітей, квітучий двір, невелика автомайстерня. Після початку війни в 2014-му всі сусіди залишили село — залишились лише Лебедєви та кілька десятків літніх людей, яких не було кому евакуювати.
Родіон із жовтим мікроавтобусом став єдиною ланкою між селом і рештою світу. Дорога була всипана мінами, але він возив хліб, воду, ліки, привозив дрова й допомагав у гігієнічних потребах. Усе — власним коштом і за покликом совісті.
У 2022 році російське вторгнення зруйнувало і цю крихку стабільність. Артилерійський снаряд поранив Олену просто на подвір’ї. Родину евакуювали до Кривого Рогу. Опитне зайняли російські війська. Повернення додому більше не існує як можливість. Зараз подружжя бореться з хворобами, посттравматичними розладами та життям у невизначеності.
Родіон Лебедєв проїжджає сірою зоною між лініями фронту поблизу Авдіївки у 2021 році — Фото Анастасії Тейлор-Лінд
Грініки: діти війни, які не бачили миру
Мирослава Грінік народилась 2014 року — одночасно з початком бойових дій. Її дитинство пройшло в Авдіївці, менш ніж за кілометр від фронту. Сім’я намагалася жити “як завжди”: батько працював на коксохімічному заводі, мама займалась дітьми, у вихідні вони катали дітей на конях — у них був єдиний кінь у місті.
Навіть попри міновані ліси, родина знала безпечні стежки для риболовлі й пікніків. Їхній побут був обмеженим, але стабільним.
Та в 2022-му міни лягли вже на їхнє подвір’я. Після падіння винищувача неподалік, мама схопила дітей і поїхала першим евакуаційним автобусом. Родина оселилась у Полтаві. Батько з родичами пішли на фронт. Жінки залишились самі.
Зараз Ольга, мати родини, живе у старому будинку без газу. Дрова — єдине паливо, і вона, вагою 45 кг, сама їх рубає. Родина — одна з тисяч внутрішньо переміщених, що виживають без надії повернутись додому.
Олена Дячкова та Олександр Докаленко: розірвані війною
Їхній будинок у Авдіївці був символом сталості. Навіть після кількох прямих попадань, пара продовжувала лагодити дах, саджати квіти і вірити: ще трохи, і настане мир.
Повномасштабне вторгнення поставило хрест на цих планах. У перші дні війни Олена з донькою Юлією та онуком поїхали до Польщі. Олександр, попри інвалідність, залишився — не випустили з країни.
Через кілька місяців війни, коли жити в Авдіївці стало неможливо, чоловік евакуювався до центру для переселенців у Синельниковому. Олена ж намагалася виживати в Польщі — працювала на рибзаводі, Юлія саджала дерева, попри колишню роботу державної аудиторки.
Життя за кордоном виявилося нестерпним — і в березні 2023 року вони повернулися. Сьогодні родина мешкає у тимчасовому житлі під Києвом. Страх перед тривогами, бідність і постійна нестабільність — ціна того, щоб бути разом.
Попереджувальний знак біля ґрунтової дороги, що пролягає між Авдіївкою та Опитним, 2021 рік — Анастасія Тейлор
Донбас після нас
Коли говорять про перемовини з Росією щодо статусу окупованих територій, ці родини не вірять у політичні формулювання. Вони вже втратили свій дім, землю, минуле. І з болем усвідомлюють, що не зможуть повернутись, навіть якщо буде досягнута угода.
Їхнє минуле — у напівзруйнованих будинках, закопаних мінах, могилах сусідів, яких не змогли вивезти. Їхнє теперішнє — в Полтаві, Кривому Розі, Києві. Їхнє майбутнє — невідоме.
Але вони живуть. Попри втрати. Попри страх. Попри все.
