Коли Ахмед аль-Шараа знову з’явився в Кремлі, це виглядало як спроба переписати вчорашню війну на завтрашні контракти. Другий візит сирійського лідера до Москви після падіння Башара Асада став тестом: чи зможе Росія утримати вплив без свого диктатора.
Путін публічно говорив про співпрацю в спорті, медицині та будівництві — м’які слова, за якими стоїть тверда мета: зберегти російські військові бази в Сирії та доступ до Середземного моря. Для Кремля це не просто престиж, а стратегічна логістика й проєкція сили.
Аль-Шараа, колишній польовий командир, обрав прагматизм: він дякує Москві за «стабілізацію» й просить допомоги на відбудову Сирії після 13 років війни, водночас заявляючи, що Асад має бути покараний. Це балансування між ресурсами та справедливістю.
За попереднім аналізом Дейком, Кремль нині грає в «реабілітацію ролі»: замість гаранта режиму Асада — пропонує себе як підрядника відбудови та «партнера стабілізації». Але ця конструкція тримається на одному питанні: чи дозволить новий Дамаск Росії залишитися військово присутньою — і на яких умовах.
У центрі торгу — два ключові об’єкти: авіабаза Хмеймім і військово-морська база Тартус. Саме вони забезпечують Росії опору в регіоні, навіть коли її позиції послабли після втечі Асада до Москви. Російські чиновники вже відкрито говорять про бажання зберегти ці плацдарми.
Додатковий сигнал — повідомлення про згортання присутності РФ на північному сході. Reuters та AP писали про відведення російських сил із району Камишли (аеропорт/база), що збігається з посиленням контролю Дамаска над курдськими районами. Це схоже на «перегрупування перед угодою».
Путін у зустрічі підкреслив «територіальну цілісність Сирії» й привітав аль-Шараа з просуванням інтеграції курдського регіону. Для Росії це зручно: риторика суверенітету дозволяє виправдати збереження баз як «стабілізаційний внесок», а не як окупаційну спадщину.
Та в сирійського керівництва свої червоні лінії. Публічно лунає вимога правосуддя щодо Асада — і Москва демонстративно уникає відповіді. Пєсков відмовився коментувати, чи обговорюватимуть екстрадицію, що фактично означає: Асад — важіль, який Кремль не поспішає віддавати.
Сирійський президент Ахмед аль-Шараа перед зустріччю з паном Путіним у Москві в жовтні. Поточна поїздка буде другою для пана аль-Шараа до Росії з моменту приходу до влади наприкінці 2024 року — Фото басейну від Павла Беднякова
Це створює морально-політичну дилему для аль-Шараа. Він потребує міжнародної легітимації та ресурсів на реконструкцію, але будь-яка «угода без справедливості» може розколоти сирійське суспільство і дати опонентам аргумент, що революцію «обміняли» на кредити й контракти.
У Москви також вузький коридор. Після падіння союзного режиму Кремль намагається довести, що може домовлятися з новими елітами, не втрачаючи баз і не визнаючи поразки. Тому риторика про будівництво й «спільну роботу» виглядає як спроба купити час і місце за столом.
Для регіону цей візит — тест на нову архітектуру безпеки. США заявляли, що уряд аль-Шараа здатен контролювати загрозу можливого відродження ІДІЛ, а інтерес до курдських сил, які воювали проти «Ісламської держави», зменшився. Це відкриває простір для Дамаска — і для російського торгу.
Важливо й те, як аль-Шараа «упаковує» свою легітимність: він говорить про завершення «санкційної фази» епохи Асада та про об’єднання країни. Це сигнал інвесторам і донорам: Сирія прагне нормалізації, а не нескінченного перехідного хаосу.
Та нормалізація не скасовує пам’яті. Аль-Шараа роками воював під російськими авіаударами, і тому нинішня «посмішка в Кремлі» читається як вимушений реалізм: Сирія не має розкоші ворогувати з усіма великими гравцями, якщо хоче відбудувати міста й повернути біженців.
У підсумку Москва і Дамаск ведуть переговори про три речі одночасно: російські військові бази, відбудову Сирії та долю Башара Асада. Кожен пункт тягне за собою інші: база — це гарантії, гроші — це умови, Асад — це політична ціна угоди.
Найреалістичніший сценарій — «холодний компроміс»: Росія зберігає Хмеймім і Тартус у скороченому форматі, натомість отримує доступ до контрактів на реконструкцію та часткову політичну реабілітацію в регіоні. Аль-Шараа — отримує ресурси, не розриваючи тему правосуддя, але й не добиваючись екстрадиції негайно.
Візит показав головне: епоха «Сирія як форпост Росії» закінчилася разом із Асадом, але епоха «Росія як гравець у Сирії» ще не завершена. Питання лише в тому, чи буде вона гравцем на правах партнера — чи на правах спадкоємця режиму, який досі ховає у себе.
