Вашингтон і Київ увійшли в новий, нервовий етап війни. Адміністрація Дональда Трампа передала Україні 28-пунктну угоду, підготовлену за участі російських переговорників. Європейці й українці кинулись переписувати її так, щоб не втратити державність і свободу вибору.
Для Кремля це рідкісний момент стратегічного комфорту. Путін майже не коментує процес і дозволяє опонентам сваритися між собою. Він демонструє, що може чекати, поки західні столиці змагаються, хто перетерпить довше і з меншими втратами для себе у глобальній грі нервів.
Суть «путінської пастки» проста: будь-який фінал для Москви вигідний. Якщо мирний план Трампа буде ухвалено в початковому вигляді, Росія отримає легалізовану перевагу і контроль над Україною через обмеження її безпеки та суверенітету на роки у найближчі місяці.
Якщо ж переговори про мир зірвуться, Трамп, за логікою Путіна, може зняти решту військової підтримки та звинуватити у провалі Київ. Це посварить США з ЄС, послабить фронт і створить вікно для подальшого наступу РФ у 2026 році, коли союзники втомляться.
Сам Путін у відеонараді з силовиками окреслив два шляхи: або використовувати 28-пунктну угоду як «основу» після «змістовної дискусії», або «підтверджувати свою правоту силою». У його риториці мир і ескалація подаються як рівноцінні інструменти тиску.
Мешканка та її мати біля будівлі, пошкодженої російським ударом по Тернополю, Україна, минулого тижня — Маурісіо Ліма
Заява про те, що нові українські міста «падатимуть неминуче», — не про темпи наступу, а про ресурсний марафон. Російська влада сигналізує: її авторитарна система здатна витримувати довші цикли втрат, репресій і економічного виснаження, ніж демократії.
Україна, навпаки, входить у раунд переговорів із гіршою стартовою позицією. На фронті погіршується ситуація, відчутний дефіцит людей і зброї, а європейська підтримка коливається. Це робить Київ вразливим до ультиматумів і політичних шантажів ззовні вже цієї зими.
Додатково на Зеленського тисне внутрішня політика. Роздутий корупційний скандал підриває довіру й ускладнює мобілізацію. У момент, коли потрібна максимальна єдність, опоненти президента використовують моральний і кадровий знос влади на повну силу у парламенті.
Фінансовий вимір також критичний. Українська економіка потребує постійних вливань, а партнерські бюджети — не безмежні. Дискусія про заморожені російські активи гальмується, і без рішення ЄС їх важко перетворити на гарантію довгого спротиву та стабільності.
На цьому тлі Трамп повернувся до публічних докорів на адресу Києва, звинувачуючи Зеленського у «нульовій вдячності». У листопаді 2025 року це підвищує ризик, що Білий дім почне торгувати підтримкою як важелем примусу і швидких поступок напередодні дедлайну.
Стартовий текст плану фактично повторює ключові вимоги Кремля. У ньому закладені ліміти для українських Збройних сил, заборона на вступ до НАТО та блок захисту російської мови й російської православної церкви, замаскований під норми ЄС і «права меншин».
Відмова від членства в НАТО несе довгострокові наслідки. Вона цементує «сіру зону» безпеки, де Росія завжди зберігає право на повторний напад. Це й є механізм підпорядкування України, лише юридично чистіший за відверту окупацію та шантаж у майбутньому.
Автозаправна станція в Москві в січні. Нещодавні санкції США торкнулися двох найбільших російських нафтових компаній – «Роснефти» та «Лукойлу» — Наталія Колеснікова
Найчутливіша частина — території. Після зустрічі в Алясці Путін показово «пом’якшив» вимоги, відкинувши ідею передати всю площу чотирьох анексованих регіонів. Натомість він просить те, що не може взяти швидко, але хоче закріпити на папері зараз через дипломатію.
Йдеться про Донбас, зокрема про залишок Донеччини під контролем України. План вимагає виходу ЗСУ з цих районів і перетворення їх на демілітаризовану зону, яка визнається російською. Для Кремля це прецедент міжнародної легітимації захоплення й нової лінії фронту.
Проблема для Путіна в тому, що такий «компроміс» погано продається російській аудиторії. війна в Україні роками подається як «порятунок» російськомовних Донеччини й Луганщини, тож неповне захоплення Донеччини виглядатиме як недоперемога і ризик критики еліт.
Тому Путін і не квапиться. Він тримає опцію продовження війни відкритою, розраховуючи, що час працює проти України. Навіть повільне просування РФ, якщо його підтримують політичні тріщини в Заході, у перспективі дає стратегічний ефект і роз’їдає волю союзників.
Однак ресурсна перевага Росії не безмежна. російська економіка відчуває падіння доходів від нафта і газ, а санкції США б’ють по ключових компаніях. Кремль підвищує податки і скорочує військові видатки на 2026 рік, що свідчить про напругу системи й страх затяжної війни.
Попри це Москва вважає, що витримає довше. Авторитарний режим може перекладати витрати на населення, не ризикуючи виборчою поразкою. Саме тому Путін використовує переговори як «конкурс болю», де демократії, на його думку, поступляться першими через втому виборців.
Володимир Путін виглядав щасливим і щиро захопленим, коли виходив з літака та вітав президента Трампа — Даг Міллс
Для Європи це тест на суб’єктність. Якщо континент не здатен замінити американські розвіддані, ракети дальнього радіусу і фінансування, то європейська підтримка лишається додатком до політики США. Путін робить ставку саме на цей розрив, викидаючи клин між партнерами.
ЄС вагається між мораллю та прагматикою. Віддати заморожені російські активи Україні — означає перейти до активної конфіскації, що створює юридичні ризики. Але не зробити цього — означає залишити Київ без критичних коштів на оборону й відбудову, а отже і без шансів на довгий спротив.
Українська стратегія зараз зводиться до двох паралельних завдань: зірвати нав’язування кабальних пунктів і не спровокувати різкий відкат допомоги США. Вибір поганий, бо кожна поступка підточує суверенітет, а кожен спротив — нерви у Вашингтоні та ризик політичної помсти на тлі виборів.
У короткій перспективі найбільш небезпечний сценарій — «мир будь-якою ціною». Він може заморозити війну без вирішення причин і створити паузу для нового вторгнення, коли Україна буде слабшою, а Захід — роз’єднанішим і зайнятим власними кризами.
У довгій перспективі альтернатива — збереження фронту за рахунок мобілізації ресурсів ЄС, реформ у Києві й чітких безпекових гарантій. Без цього будь-яка угода перетвориться на відкладену капітуляцію, а не на стабільний мир для регіону й післявоєнного розвитку.
Отже, «виграш-виграш» Путіна тримається на чужій нерішучості. Його мета — не лише контроль над територіями, а й руйнування довіри між союзниками. Україна і Європа мають відповідати не реакціями на ультиматуми, а власною довгою стратегією стримування та відновлення.
У неділю відбудеться похорон жертв смертоносного російського удару минулого тижня в Тернополі, Україна — Маурісіо Ліма
