Річний «новинний марафон» Володимира Путіна давно перестав бути просто пресконференцією. Це велика телевізійна постановка, що демонструє контроль Кремля над порядком денним і підкреслює: у Росії є один центр ухвалення рішень, і він персоналізований.
Подія традиційно задає тон на наступний рік. Саме тут Кремль кристалізує головні меседжі для внутрішньої аудиторії та зовнішнього світу: чого Росія «вимагає», на що готова, кого звинувачує і чому не збирається поступатися у війні в Україні.
Формат гібридний: питання ставлять і журналісти, і «звичайні громадяни». Але важливо розуміти, що це не відкритий мікрофон, а ретельно керований сценарій, де випадковість зведена до мінімуму, а імпровізація має чіткі рамки дозволеного.
На державному телебаченні показують лічильник запитань — уже понад два мільйони звернень. Влада прагне продемонструвати масову «участь» населення, ніби між Путіним і громадянами існує прямий канал, який оминає інституції та конкуренцію.
Кремль використовує штучний інтелект для сортування цих звернень — модель, створена державним банком, допомагає відбирати теми. Це подається як технологічна ефективність, але по суті — інструмент фільтрації, що робить відбір ще керованішим.
Частина запитань навмисно приземлена: вода у невеликому районі, дороги, труби, побутові проблеми. Путіна показують «залученим» до дрібниць, щоб утримувати образ «хазяїна», який нібито особисто здатен вирішити питання у будь-якому місті.
Проте такі сюжети — лише обгортка. Усередині марафону завжди закладено блок «великих тем», де Путін отримує зручні запитання про економіку, санкції та війну в Україні. Це і є головна функція шоу: перевести стратегію Кремля у зрозумілі, короткі формули.
Напередодні Путін уже дав сигнал, що не готовий поступатися «ані на дюйм». У промові перед військовим керівництвом він сформулював логіку ультиматуму: якщо «опонент» і «покровителі» не приймають вимоги РФ, Росія «досягне цілей військовими засобами».
Це ключ до розуміння його виступу. Позиція Кремля будується не навколо компромісу, а навколо примусу: або приймаєте російські умови, або війна триває. У цій конструкції «переговори» — не шлях до миру, а спосіб зафіксувати поступки іншої сторони.
Важливим фактором для впевненості Москви є те, що російські війська продовжують просуватися. Якщо на фронті є рух уперед, у Путіна менше стимулів шукати паузу. Пресконференція в такому разі перетворюється на демонстрацію «невідворотності» його курсу.
Паралельно обговорюється мирний план за участі українських, європейських та американських посадовців. Серед ідей — можливе розміщення європейських сил на українській території як елемент стримування майбутніх атак. Путін цей варіант уже категорично відкидав.
Для Кремля сама згадка про європейські сили в Україні — привід знову намалювати картину «війни з Заходом». Це дозволяє внутрішній пропаганді пояснювати мобілізаційну економіку, обмеження і репресивну логіку як «захист від зовнішньої загрози».
Окремий нерв — заморожені активи РФ і російські резерви в Європі. Путін очікувано буде грати на страхах європейських столиць, попереджаючи про відповідь. У його логіці це не санкції, а «посягання на власність», яке треба карати.
Росія намагається показати, що має дзеркальні важелі. Центральний банк РФ заявив про намір подати позов проти європейських банків до московського комерційного суду, вимагаючи компенсації за «втрачені активи та прибутки». Це сигнал бізнесу й урядам: конфлікт буде юридичним і довгим.
Такі позови — не лише про гроші. Це спосіб створити атмосферу ризику для інвесторів і фінансових інституцій: будь-які рішення щодо активів РФ отримають «виставлений рахунок» у російській юрисдикції, навіть якщо його неможливо буде виконати за межами Росії.
Кремль також використовує тему активів як інструмент зовнішньої пропаганди: мовляв, Європа одержима «пошуком грошей на продовження війни». Саме так формулює Дмитро Пєсков, намагаючись перевернути причинно-наслідковий зв’язок і зняти відповідальність з агресора.
За цією риторикою стоїть проста мета: послабити європейську єдність і підживити втому. Коли війна триває роками, Москва ставить на те, що демократичні суспільства втомляться платити, сперечатися і шукати компроміси всередині коаліцій.
Не менш важливий блок — переговори з Трампом у трактуванні Кремля. Пєсков заявляє про очікування зустрічі з представниками США для перегляду «уточнених» пропозицій. Так Москва показує, що хоче говорити з Вашингтоном напряму, а Європу знецінити як «нездатну додати щось позитивне».
Це тактика роз’єднання партнерів України. Якщо Європу виводять на другий план, а США стають головним адресатом російських сигналів, Кремль отримує шанс нав’язувати формат «великих угод», де інтереси Києва ризикують бути предметом торгу.
Путінський марафон у такій ситуації виконує функцію публічного тиску. Його слова адресовані одночасно кільком аудиторіям: росіянам — щоб виправдати втрати й обмеження, елітам — щоб зафіксувати лінію, Заходу — щоб продемонструвати безкомпромісність.
Саме тому важливо дивитися не на «побутові» сюжети, а на головні маркери: як Путін описує війну в Україні, чи допускає реальні переговори, чи знову ставить ультиматуми, як трактує мирний план і що каже про заморожені активи РФ.
Наратив про «історичні землі» — центральний елемент. Він зручний для Кремля, бо переводить війну з площини міжнародного права у площину міфології. А там компроміс виглядає не дипломатією, а «зрадою», що блокує будь-яке гнучке рішення.
У внутрішній політиці цей формат підсилює культ керівника. Коли президент відповідає на «питання громадян», він не просто спілкується — він замінює собою інституції, суди, місцеву владу, парламент. Це і є демонстрація персональної влади.
Технологічна обгортка зі штучним інтелектом лише модернізує старий принцип: реальність формують через відбір. Якщо система сама визначає, які питання «репрезентують суспільство», то вона і формує суспільний запит, а потім героїчно його «задовольняє».
Для України наслідок очевидний і неприємний: якщо Кремль публічно закріплює жорстку позицію, простір для швидкого миру звужується. Навіть якщо переговорні контакти існують, їхній зміст залежить від того, чи готовий Путін відступити від максималістських вимог.
Для Європи ризик у тому, що дискусія про активи РФ і фінансування війни буде лише загострюватися. Москва робитиме все, щоб перетворити це на кризу довіри й «страх за свої гроші», а паралельно стимулюватиме політичні розколи через внутрішні вибори та популізм.
На 2026 рік марафон Путіна, найімовірніше, закріпить тренд: війна як «норма», економіка як «витримує», Захід як «ворожий», переговори як «можливі лише на наших умовах». Це небезпечний сценарій, бо він робить конфлікт довгим за замовчуванням.
