Телефонна розмова Сиріла Рамафоси з Володимиром Путіним у лютому стала не стільки новиною, скільки маркером: ПАР знову намагається бути «голосом переговорів» у війні в Україні, не розриваючи зв’язків ані з Москвою, ані із Заходом.
Офіційна позиція Преторії звучить знайомо: підтримка мирних переговорів і теза, що «всі війни закінчуються переговорами». У заяві адміністрації Рамафоси підкреслено, що Путін інформував його про ситуацію в Україні та про «прихильність» РФ до дипломатії.
Найконкретніша частина розмови — не про фронт, а про людей: президенти погодилися підтримати процес повернення громадян ПАР, які воювали на боці російських сил. Йдеться про 17 південноафриканців, що раніше надсилали «сигнали лиха» й просили допомоги.
За підрахунками редакції «Дейком», Москва охоче тримає такі гуманітарні сюжети у фокусі: вони створюють враження «конструктивної дипломатії», навіть коли принципові питання — суверенітет України, безпека, відповідальність за агресію — лишаються поза кадром.
Паралельно Рамафоса і Путін обговорили взаємодію в BRICS та G20 — майданчиках, де «глобальний Південь» дедалі активніше вимагає голосу. Для ПАР це спосіб показати, що її дипломатія — не епізод, а частина системної стратегії.
Ключ до цієї стратегії — заявлена «активна неприєднаність» (actively non-aligned). Преторія намагається виглядати арбітром, але постійно потрапляє під підозру: чи не перетворюється нейтралітет на прихильність до Кремля.
Історичний аргумент у ПАР завжди під рукою: у правлячої еліти живе пам’ять про підтримку СРСР у боротьбі проти апартеїду. Не випадково у 2024-му Рамафоса публічно називав Росію «цінним союзником», підживлюючи цю лінію спадкоємності.
Водночас Україна для ПАР — не «далека війна». Вона б’є по цінах на зерно, логістиці й інфляції, а отже — по соціальній стабільності. Саме тому Преторія просуває посередництво як практичну політику, а не моральну декларацію.
Цей підхід не новий: у червні 2023 року Рамафоса долучався до Африканської мирної ініціативи, яка возила «пакет пропозицій» у Київ і до Москви. Тоді ПАР намагалася конвертувати вплив у регіоні в роль міжнародного переговорника.
Той візит показав межі африканської дипломатії: без реальних важелів тиску на агресора мирні формули звучать як побажання. Для Кремля ж сам факт «медіації глобального Півдня» стає ресурсом легітимації — і це ризик, який ПАР недооцінювала.
У 2025–2026 роках у Преторії з’явився додатковий інструмент — пов’язана з її роллю в G20 міжнародна видимість. Офіційно ПАР декларувала тему «Солідарність, рівність, сталість» і намір говорити від імені країн, що розвиваються.
Але що активніша роль, то вища ціна помилки. Будь-які сигнали про «обхід» санкцій чи приховане військове сприяння РФ можуть відгукнутися торговими наслідками, інвестиційними ризиками й політичним охолодженням з ЄС та США. У 2023-му навіть публічні підозри щодо можливих поставок зброї вже вдаряли по довірі.
Історія з південноафриканцями в Україні додає внутрішній вимір. У ПАР діє законодавство, що забороняє найманців та несанкціоновану «військову допомогу» за кордоном — тобто справа має не лише гуманітарний, а й кримінально-правовий бік.
У матеріалах про вербування фігурує типова для цієї війни схема: обіцянки роботи й «контракти», що раптом перетворюються на окопи Донбасу. Reuters описував свідчення родин про «обман» і розслідування, яке виводить історію далеко за межі приватної трагедії.
Саме тому переговори про репатріацію — тонкий лід. Москва може використати повернення як пропагандистський трофей, а Преторія — як доказ дієвості. Та між цими інтересами є третій — право України воювати проти окупації й право міжнародної системи називати агресію агресією.
У практичному сенсі ПАР має обмежений набір важелів у міжнародній безпеці: гуманітарні канали, публічна риторика, коаліції в ООН, економічні сигнали через партнерів у BRICS. Це радше «м’яка сила», ніж механізм примусу — і саме тому ефект буде повільним.
Додатковий вузол — економічна взаємозалежність. ПАР одночасно торгує з ЄС, потребує західних ринків і технологій та підтримує політичний капітал у BRICS. Такий розрив змушує її тримати баланс, навіть якщо він виглядає морально суперечливим.
Для України важливо інше: будь-яке посередництво не може підміняти принцип — відновлення територіальної цілісності та гарантії безпеки. Коли країна-«медіатор» роками утримується від чітких голосувань чи формулювань, Київ закономірно сумнівається в нейтральності.
У перспективі 2026 року ПАР могла б бути корисною там, де її інтереси збігаються з інтересами України: продовольча безпека, логістика, відбудова, стійкість енергосистем і правила недопущення вербування іноземців у війну. Саме ці «прикладні» теми легше виносити на G20.
Розмова Рамафоса—Путін показує: у багатополярному світі «мир» дедалі частіше стає полем конкуренції наративів. Якщо Преторія хоче реальної ролі, їй доведеться доводити, що нейтралітет — це не зручна пауза, а принципова дипломатія, яка не підміняє справедливість швидкою угодою.
