Заяви української воєнної розвідки вказують на підготовку Росією весняно-літнього наступу на південному сході. Його основою має стати нарощення угруповання, залучення стратегічного резерву та поступове виснаження української оборони через удари по критичній інфраструктурі.
Ключова ціль визначена доволі прямо — повне захоплення Донбасу до вересня. Така часовa рамка свідчить не лише про військові наміри, а й про політичний розрахунок: Кремль прагне зафіксувати результат до чергового етапу міжнародних переговорів або зміни зовнішньополітичного контексту.
Як уже відзначав «Дейком» у попередньому аналізі, російська стратегія дедалі менше спирається на швидкі прориви і дедалі більше — на тривале виснаження, де фронт і тил стають єдиним полем бою.
Нарощення живої сили — один із центральних елементів цього підходу. Поточне угруповання російських військ в Україні оцінюється приблизно у 680 тисяч осіб, і додаткові 20 тисяч мають не стільки змінити співвідношення сил, скільки підтримати безперервність наступальних дій. Це дозволяє компенсувати втрати і зберігати тиск на кількох напрямках одночасно.
Паралельно Кремль посилює ракетний компонент війни. Щомісячне виробництво балістичних ракет типу «Іскандер» тримається на рівні, який дозволяє підтримувати регулярні удари, а модернізація пускових установок розширює географію та гнучкість застосування. Удари по містах перестають бути лише інструментом терору — вони стають частиною підготовки поля бою.
Особливу роль відіграє атака на енергетичну інфраструктуру. Після найскладнішої зими за десятиліття значна частина об’єктів залишається пошкодженою або вразливою. Це створює ефект накопичувального тиску: кожен новий удар не просто завдає шкоди, а поглиблює вже існуючі проблеми, ускладнюючи відновлення і логістику.
У цьому контексті дефіцит сучасних систем протиповітряної оборони стає критичним фактором. Україна фізично не здатна закрити всю територію, що змушує концентрувати захист навколо ключових об’єктів і великих міст. Це, у свою чергу, відкриває вікна можливостей для російських ударів по менш захищених регіонах.
Останні масовані атаки лише підкреслюють масштаб виклику. Комбіноване застосування ракет і безпілотників, велика кількість цілей та хвильовий характер ударів свідчать про вдосконалення тактики. Йдеться про системну адаптацію до української ППО, а не про разові експерименти.
Водночас політичний сигнал цієї стратегії не менш важливий, ніж військовий. Активізація бойових дій і нарощення ударів по цивільній інфраструктурі демонструють небажання Москви рухатися до реальних переговорів. Війна розглядається як інструмент досягнення цілей, а не як проблема, яку потрібно завершити.
Для України це означає перехід у ще складнішу фазу. Весняно-літній період може стати випробуванням не лише для фронту, а й для економіки, енергетики та системи управління в цілому. Стійкість держави дедалі більше залежить від здатності одночасно утримувати оборону, відновлювати інфраструктуру та забезпечувати безперервність функціонування.
У цій конфігурації вирішальним фактором залишається зовнішня підтримка — передусім у сфері протиповітряної оборони, боєприпасів і фінансування. Від її обсягів і швидкості залежить не лише результат конкретної кампанії, а й здатність України витримати довгу війну на виснаження, яку нав’язує Росія.
