Вперше за понад сім тижнів Росія та Україна повернулись до прямих мирних переговорів. 23 липня представники Кремля прилетіли до Туреччини на зустріч з українською делегацією, що стало черговою, хоча й вкрай обережною, спробою дипломатичного врегулювання війни, яка триває вже понад три з половиною роки.
Кремль одразу охолодив будь-які очікування. Прессекретар Володимира Путіна Дмитро Пєсков прямо заявив, що переговори будуть “дуже складними”, адже позиції сторін “діаметрально протилежні”. Тим не менш, президент України Володимир Зеленський назвав зустріч кроком до підготовки повноцінного саміту з Путіним — першої особистої зустрічі за час війни.
Попередні контакти 16 травня та 2 червня завершилися обміном тисяч полонених та тіл загиблих військових, однак не привели до припинення вогню. Тривалість тих зустрічей — менше трьох годин — продемонструвала небажання сторін переходити до змістовного діалогу щодо миру.
США активно спостерігають за розвитком ситуації. Минулого тижня Дональд Трамп пригрозив Росії та її торговим партнерам новими жорсткими санкціями, якщо мирна угода не буде укладена протягом 50 днів. Проте три джерела, близькі до Кремля, повідомили Reuters, що Путін ігнорує ультиматум Трампа й готовий воювати далі, поки Захід не погодиться на його умови.
Росія продовжує наступ, і нещодавно заявила про захоплення села Варачине в Сумській області. Саме там Путін раніше наказав створити буферну зону після українського рейду на територію РФ минулого року. Незалежних підтверджень цієї інформації наразі немає, однак вона ілюструє стратегічну ескалацію.
Останні тижні були одними з найінтенсивніших у війні: РФ здійснила масштабні повітряні атаки, особливо по Києву. У відповідь Україна завдала ударів по глибоких тилових авіабазах РФ, зокрема пошкодивши стратегічні бомбардувальники завдяки дронам, доставленим у глиб країни.
Основна тема поточних перемовин, за словами Зеленського, — повернення військовополонених, незаконно вивезених дітей, а також планування саміту з Путіним. Проте сам Кремль відкидає Зеленського як легітимного президента, адже в Україні не було нових виборів після завершення його п’ятирічного мандату. Росія також заперечує факт викрадення українських дітей.
Позиції сторін кардинально різні. На попередній зустрічі 2 червня Росія передала Україні меморандум з вимогами: повне виведення ЗСУ з чотирьох окупованих областей, обмеження чисельності української армії, розширення прав російськомовного населення та відмова від вступу до НАТО. Україна вважає ці умови фактичним капітуляційним ультиматумом.
Київ у свою чергу наполягає на негайному припиненні вогню, виплаті репарацій, міжнародних гарантіях безпеки та жодних обмеженнях на обороноздатність. Така прірва в підходах майже унеможливлює досягнення компромісу в короткостроковій перспективі.
Однак, навіть незважаючи на безрезультатність попередніх раундів, сам факт відновлення діалогу після тривалої паузи може свідчити про дипломатичне вікно, яке Захід намагається не втратити. Особливо на тлі погіршення гуманітарної ситуації, інтенсифікації мобілізаційної кампанії в Україні та повної відмови Росії від зупинки бойових дій.
Питання зустрічі Зеленського й Путіна залишається відкритим. Президент РФ вже відмовлявся від подібної пропозиції, і навряд чи погодиться, якщо Захід не піде на поступки. Водночас, підготовка саміту все ще залишається одним з небагатьох можливих сценаріїв деескалації.
Росія, як свідчить риторика Кремля, зацікавлена у нав’язуванні “свого миру” — з визнанням захоплених територій, розколом української державності та створенням постійної зони нестабільності. Україна, зі свого боку, домагається повного відновлення суверенітету в міжнародно визнаних кордонах.
З огляду на це, переговори, які відбуваються в Туреччині, навряд чи стануть проривом. Проте вони можуть окреслити поле для подальших дій — дипломатичних, військових чи санкційних. Якщо США й ЄС знайдуть спосіб переконати Путіна в неможливості нав’язування силового сценарію, тоді вікно для реального миру може відкритися.
До того часу Україна залишається в умовах невизначеності. Війна триває, фронт — нестабільний, а вимоги Кремля — все агресивніші. І попри всі зусилля Заходу, головне рішення прийматиметься у Кремлі — залежно від того, чи погодиться Путін на мир, чи спробує “перемогу” силою.
