16 травня у Стамбулі вперше за останні три роки відбулися прямі переговори між представниками України та Росії. Попри високий рівень секретності, деякі деталі зустрічі стали відомими завдяки публікації Bloomberg. Ці перемовини відзначилися не стільки спробами знайти точки дотику, скільки демонстрацією жорсткої позиції з боку Росії.
Переговори проходили без участі представників США, що було однією з ключових умов російської сторони. Водночас українська делегація зіткнулася з низкою політично неприйнятних вимог, які, за словами дипломатів, виглядають радше як ультиматум, ніж як база для мирного діалогу.
Зустріч у Стамбулі викликала широку реакцію серед міжнародної спільноти, яка уважно стежить за будь-якими спробами зрушити конфлікт із мертвої точки. Проте, як свідчить зміст висунутих вимог, реального прогресу на переговорах досягнуто не було.
Однією з центральних вимог, висунутих Москвою, стала вимога до України закріпити в конституції нейтральний статус. Такий статус передбачає не лише відмову від членства в будь-яких військових союзах, зокрема НАТО, а й заборону на розміщення іноземних військових баз та зброї масового ураження на українській території.
Цей пункт є ключовим у російській риториці вже багато років. Москва систематично виступає проти розширення НАТО на схід і вважає вступ України до альянсу «червоною лінією». Вимога про нейтралітет є способом позбавити Україну права на стратегічний вибір, обмежуючи її суверенітет.
Для українського суспільства така умова неприйнятна, з огляду на досвід останніх років. Після початку широкомасштабного вторгнення у 2022 році саме міжнародна підтримка, включно з військовою, дозволила Україні вистояти. Відмова від неї в умовах тривалої загрози виглядає як шлях до беззахисності.
Ще одним пунктом, який викликав жорстке неприйняття української делегації, стало вимагання Росії визнати її контроль над Кримом, а також над Донецькою, Луганською, Запорізькою та Херсонською областями. Більше того, йдеться про міжнародне визнання цих регіонів частиною Росії, попри те, що деякі з них наразі не перебувають під повним контролем.
Ця вимога фактично заперечує принцип територіальної цілісності України, який є основою сучасного міжнародного права. Визнання таких змін означало б узаконення насильницького перегляду кордонів у XXI столітті та створило б небезпечний прецедент для всього світу.
Окрім юридичних аспектів, це питання має глибоке емоційне та гуманітарне значення для мільйонів українців, вимушених залишити свої домівки. Україна неодноразово наголошувала: жодна частина її території не може бути предметом торгу.
Окремим пунктом ультимативних вимог стала вимога, щоб Україна офіційно відмовилася від будь-яких претензій щодо репарацій. Це означає, що Росія не визнає своєї відповідальності за зруйновану інфраструктуру, загибель мирного населення та гуманітарну катастрофу.
Фінансові компенсації за завдані збитки є однією з форм відновлення справедливості після збройних конфліктів. Відмова від права на репарації означає, що Україна повинна самостійно відновлювати свої зруйновані міста, не маючи жодних інструментів притягнення винних до відповідальності.
Цей пункт також свідчить про спробу зняти з себе будь-які юридичні та моральні зобов’язання. В умовах, коли мільйони українців втратили житло, рідних і доступ до базових послуг, така вимога виглядає як цинізм.
Виступ голови російської делегації Володимира Мединського супроводжувався прямими погрозами. Він заявив, що Росія готова до «нескінченної війни» і навів історичний приклад війни зі Швецією, яка тривала 21 рік. Це прозвучало як попередження: Москва не має наміру припиняти конфлікт, якщо її умови не будуть прийняті.
Такі заяви унеможливлюють довіру до переговорного процесу. Дипломатія базується на компромісах, а не на залякуванні. Водночас ці слова розкривають стратегічний задум: не дати Україні перепочити, підтримувати постійну загрозу нової ескалації.
Це також свідчить про спробу впливу на моральний дух як українського населення, так і міжнародних союзників. Тривалий тиск покликаний посіяти сумніви у доцільності підтримки України, втомити суспільства, змусити погодитися на «мир» будь-якою ціною.
Переговори у Стамбулі стали яскравим прикладом того, як одна зі сторін конфлікту намагається нав’язати умови, що суперечать базовим принципам міжнародного права та справедливості. Україна, яка захищає свій суверенітет і народ, не може погодитись на умови, що передбачають втрату територій, відмову від безпеки та права на компенсацію.
Ці ультимативні вимоги лише підкреслюють, наскільки важливою є подальша підтримка України з боку міжнародної спільноти. Необхідно зберігати єдність, продовжувати постачання оборонної допомоги та зміцнювати дипломатичний фронт.
Мир має бути справедливим. І він не може бути досягнутий шляхом капітуляції. Україна заслуговує на безпечне, суверенне майбутнє в межах своїх міжнародно визнаних кордонів.
