Ваше обличчя — це вхід у життя
Кількість поранених в обличчя українських військових зростає з кожним місяцем повномасштабної війни з Росією. Артилерійські обстріли, осколкові боєприпаси, мінометні удари, навіть високоточні гіперзвукові ракети — усе це спричиняє неймовірно важкі травми. Солдати втрачають частини щелепи, вилиці, носи, зір, уламки металу залишаються глибоко в м’яких тканинах обличчя. Хірург-щелепно-лицьовий хірург із Києва Олександр Васильєв описує ці травми як «повернення» до часів двох світових війн, хоча сучасна медицина робить для пацієнтів набагато більше, ніж колись.
Уряд не розголошує кількість поранених на фронті, тож немає загальної статистики таких операцій. Утім, за словами українських лікарів, їхні календарі заповнені новими і новими пацієнтами, які потребують складних реконструкцій. «Ваше обличчя — це вхід у життя», — стверджує доктор Васильєв, наголошуючи, що відновлення обличчя має не лише функціональне, а й психологічне значення: травмовані соромляться з’являтися в суспільстві, особливо якщо при цьому присутні жахливі шрами чи відсутня частина обличчя.
Українські лікарі провели операцію без малогомілкової кістки на обличчі бійця Миколи Руденок, перемістивши шматок кістки гомілки на щелепу, щоб відновити кульове поранення. Оксана Парафенюк
Ніколи не думав, що можуть поранити саме обличчя
27-річний солдат Микола Руденок зазнав тяжкого поранення в окопі на сході України. Спочатку його накрила мінометна хвиля, а потім просто над головою прогриміли залпи російських автоматів. Осколки й кулі прошили праву щоку і нижню щелепу Миколи, водночас поруч було вбито його товариша. Руденок зміг самостійно дістатися евакуаційного пункту, затискаючи долонями свою залиту кров’ю нижню частину обличчя. У лікарні він провів п’ять днів у напівпритомному стані.
Операція з реконструкції передбачала так званий «фібулярний клапоть» — пересадку частини малогомілкової кістки (фібули) з його ноги, яка має замінити зруйновану ділянку щелепи. «Уявіть собі, — розповідає мати бійця, — він спочатку не міг говорити, їсти, був змушений місяцями харчуватися через трубку». Лише завдяки тому, що він не втратив ногу, лікарі змогли використати частину кістки у відносно короткі строки.
Операція тривала близько 10 годин. Лікарі одночасно працювали в двох «зонах» тіла: одна команда різала ногу й формувала клапоть, а друга — готувала обличчя, підключаючи судини, щоби пересаджена ділянка не відмерла. Поки в Києві лунали сирени та було збито російську ракету, хірурги поспішали: будь-яка затримка загрожувала відмиранням тканин. У якийсь момент довелося спішно розшити й промити нові судини, щоб прибрати тромб. Зрештою, пересаджена ділянка «зажила»: лікарі побачили, як із тканини виступила крапелька крові.
Руденок лежить на операційному столі перед операцією. Оксана Парафенюк
Лінія фронту розбиває мрії: хлопці втрачають зір, щелепи та нормальне життя
Інший пацієнт, 20-річний Арам Косюк, служив у поліційній штурмовій бригаді. Він приховав від батьків, що пішов на фронт, — ті дізналися лише після важкого поранення. Снаряд розірвався так близько, що юнак втратив праве око, а ліва частина обличчя залишилася покрита рубцями й осколками. «Я знав, що втратив око, ще коли лежав у підвалі, чекаючи на медиків», — пригадує він. Понад вісім операцій та численні імпланти — це лише частина його шляху до відносного відновлення.
49-річний Володимир Московкін, котрий воює разом зі своїм сином, пережив кілька операцій на мозку та пошкодженій частині черепа; осколки розірвали правий бік голови й обличчя. Після семи втручань лікарі все ще планують корекцію носа та повіки. «Я би нічого не змінив у своєму рішенні піти на фронт, — упевнений військовий. — Чому я маю дозволяти їм (Росії) знищувати мій народ?».
Подібних історій безліч. Хтось живе з одним оком, хтось майже осліп повністю. Усі прагнуть хоч трохи повернути собі звичний вигляд і функції: говорити, їсти, дивитися на себе без жаху в дзеркало.
Косметичний хірург з Техасу. Оксана Парафенюк
Психологічна ізоляція: «Діти лякаються, коли бачать таке обличчя»
Повернувшись додому з протезом руки або з ампутованою ногою, військовий нерідко набуває в суспільстві статусу героя. Утім, коли серйозно пошкоджене обличчя, виникає інша реакція: друзі, сусіди, навіть діти можуть жахатися від вигляду рубців і відсутніх частин щелепи чи ока. «Військові з травмами обличчя дуже часто затворницьки поводяться, вони стидаються власного вигляду», — пояснює професор Андрій Копчак, один із провідних спеціалістів з реконструктивної щелепно-лицьової хірургії в Україні.
Постійне носіння пов’язок чи масок не вирішує проблеми. Бійцям потрібно повертати можливість нормально їсти, говорити, бачити. До того ж, почуватися «своїм» у суспільстві, де зовнішній вигляд — вагома складова соціальної адаптації.
Складна хірургія в умовах війни: 3D-моделі та «відрізані» технології
Операції на обличчі часто тривають понад 10 годин, потребують заздалегідь виготовлених 3D-моделей кісток і м’яких тканин. Хірурги планують найдрібніші деталі, щоб уникнути відторгнення трансплантату. Іноді з інших частин тіла беруть шкіру, м’язи, кістку — усе це з’єднують із кровоносними судинами обличчя. «Це ювелірна робота, на грані іноді можливого», — каже американський хірург Стівен Ортен, який регулярно приїздить із командою до України з 2022 року.
Іншою перешкодою стає нестача фахівців, здатних проєктувати складні 3D-моделі. Один з найкращих українських інженерів, який займався розробкою таких моделей, був мобілізований і тепер рідко має доступ до обладнання. Тож лікарі змушені або чекати, поки він повернеться з передової, або шукати закордонних партнерів. Це суттєво сповільнює процес, тоді як кількість пацієнтів росте після кожного загострення боїв.
Волонтери з-за кордону: «У будь-якій іншій війні ці хлопці просто не вижили б»
До України регулярно приїздять бригади хірургів із США та Європи — пластичні хірурги, офтальмологи, медсестри й анестезіологи, котрі впродовж кількох днів можуть виконати десятки операцій. «Ці поранення — найстрашніші з тих, які ми бачили за свою практику», — визнає офтальмолог зі Сан-Франциско Стюарт Сейфф.
Він же наголошує, що більшості пацієнтів узагалі не вдалося би дожити до операцій, якби не блискавичні дії українських парамедиків на лінії фронту. «В інших конфліктах такі рани були б смертельними, але тут швидка евакуація й надання кваліфікованої першої допомоги рятує життя», — пояснює доктор.
З березня 2023 року Московкін переніс щонайменше сім операцій, у тому числі на мозку та правій частині черепа. Оксана Парафенюк
Кожна хвилина на вагу життя
Після операції пацієнти проходять тривалу реабілітацію. Перевірка життєздатності пересаджених тканин — це багаторазові огляди на те, чи шкіра «червоніє» під натиском, чи кровоточить при надрізі. Будь-яка проблема означає ризик відмирання клаптя і повернення «на круги своя»: усе доводиться переробляти.
У поранених як Микола Руденок процес відновлення може тривати рік і більше. Набряклість, потреба в додаткових клаптях шкіри й навіть видалення зайвого волосся з ділянки, яке почало рости всередині щоки, — усе це складні стадії на шляху до прийнятного результату. Проте навіть неповне відновлення дає можливість знову нормально їсти, говорити, мати вираз обличчя.
Коли шанс втрачається
Не всі поранені встигають отримати такі операції. 53-річного Анатолія Бабича мобілізували з міста Ужгород без належної підготовки й відправили під Бахмут. Там під обстрілом йому роздробило нижню частину щелепи, а потім трапився інсульт. У лікарні Києва він не зміг пройти навіть початок реконструктивної операції — тиск упав критично низько. Йому так і не зробили необхідного фібулярного клаптя.
«Американські хірурги скоро поїдуть, черга постійно зростає, — зітхає його шурин, який змушений продавати свій автомобіль, щоб сплачувати за цілодобову медсестру. — Що буде далі? Не знає ніхто». Такі випадки важко лікувати, а ресурсів обмаль.
Медсестра змінює пов'язки Микиті Роженку в травні, через день після операції по реконструкції обличчя. Оксана Парафенюк
Герої, які повертаються
Попри все, багато хто з поранених хоче знову на фронт. Одні кажуть, що для снайпера достатньо й одного ока, інші шукають спосіб служити іншій функції. Багато хто не розуміє, як жити з новим обличчям — соромляться, страждають через фізичний біль та психологічну травму. Та водночас кажуть: «Хтось мусить воювати».
«Я сто тисяч разів намагався повернутися на лінію фронту, — зізнається 35-річний Анатолій Холоний, якому вже провели сім операцій. — Хоч би як, але треба боронити країну».
Висновок
Криваві бої в Україні щодня калічать долі сотень військових, залишаючи незліченні травми обличчя. Проте завдяки інтенсивній праці українських і міжнародних хірургів є шанс хоч частково повернути цим людям їхню зовнішність, а разом із нею — і віру в себе. Реконструктивна хірургія обличчя тримається на високих технологіях, 3D-моделюванні, майстерності хірургів і колосальній відвазі самих пацієнтів.
Навіть коли результат не ідеальний, кожна операція — це крок до психологічного відродження й повернення бійця до суспільства. «Він уже може поговорити з мамою, поїсти самостійно чи усміхнутися, не прикриваючи обличчя, — каже один із лікарів. — А для людини, що пройшла всі кола пекла на війні, це надзвичайно велике досягнення».
